Неділя… Сонце за вікном так і кличе в дорогу. Десь би недалеко від дому. Згадав, що «Будімекс” положив новий асфальт до Городка. Значить туди. Правда в Городку вже був не раз. Але на південний-схід від Городка є село Керниця. А, і там вже раз був. Проїздом. Погуглив про це село. Виявляється на початку вересня цього року біля Керниці відкрили військовий цвинтар вояків австро-угорської армії з першої світової війни. Швидко збираюся, на ровер – і вперед.
Перед поїздкою подивився що буде добрячий вітер зі сходу – південного сходу. З Гугла перемалював схему доріг до і з Криниці. Питання одне: де може бути той цвинтар?
Зрозуміло, що десь в полі. Нічо, запитаю місцевих. Виїхав на городоцьку трасу. Тепер широка і рівна. Перша зупиночка в Бартатові. Біля місцевої церкви св. Василія Великого (УАПЦ), яку вже не раз фоткав
Трохи далі біля траси стоїть невеличка придорожня фігура якогось святого
В кінці Бартатова дивлюся на велокомп’ютер, а він, зараза, здох – нічого не показує. Витягнув батарейку, поставив назад – нуль реакції. Ну що ж, поїду так. Перед початком Городка – гоп-стоп! При дорозі не можливо не побачити вказівник ліворуч до нововідкритого військового кладовища!
То вже інша справа! Дивлюся по схемі, що тре буде повертати на дорогу, по якій думав вертати з Керниці. Отже, буду рухатися в зворотньому напрямі, аніж планував. Кручу педалі щебеневою дорогою на південь. Які розумні австріяки! Ось на роздоріжжі ще один вказівник до кладовища поставили – все зроблено для туриста!
Тут, серед полів також живуть люди. На маленьких хуторах. Наприклад передімною хатинки хутора, який раніше називався Лінчалове. Повертаю ліворуч. Не встиг трохи проїхати, як знову інформаційний знак показує повертати праворуч. Прямо дорога веде до колишніх хутірців Шанове і Генриківка. Сьогодні всі вони адміністративно належать до с.Керниця. Повернув як показував вказівник, їду собі, навколо ні душі. Е, ні, одна людина таки трапилася на дорозі – якийсь дядько в гумовцях, куртці та шапці зі здивуванням проваджає поглядом велотуриста. Аж на перехресті серед поля гальмую. Бачу праворуч йде дорога, а біля неї доріжка з бетонних плит. Ну, зрозуміло, я потрапив куди треба. Спустився трохи донизу і ось воно – військове кладовище! Я вже розчарований… Бо кладовище - то мають бути могили. А тут майже пусто! Одним словом так: майже рівна ділянка, обмежена деревяною загорожею (як в горах роблять), навколо ділянки викопаний рів у формі рівностороннього хреста. На території старий хрест, а перед ним теперішній символічний монумент-обеліск. І все. Ніяких хрестів чи могил. Перед входом три ряди деревяних лавочок та бігборд з історією на українській та німецькій. Тепер дивимося фотки. Перед входом на територію «цвинтара”
Ось бігборд з історією
Кому цікаво - прочитайте
Це сам вхід на цвинтар (заголовна фотка посту зроблена з-під входу)
Обеліск було виготовлено Австрійським Чорним Хрестом у 2009 році у провінції Штирія, звідки походило багато вояків, які полягли у битві біля с.Керниця. Облаштували навколо обеліска бруківкою. Внизу прив’язані вінки від української, австрійської та мадярської сторін. На кожній грані обеліску пам’ятні таблиці на українській
Німецькій
Угорській
Та англійській мовах
Символічний хрест, який стояв до появи обеліска
Я собі сів на лавку збоку, поснідав, подивився на схему доріг. Виявилося, коли їхати цією польовою дорогою вниз то потрапите на східну околицю Керниці. Вирішую їхати по кругу – вертаюся на дорогу, повертаю праворуч, їду вниз, а потім біля хутора Велика Калинка також повертаю праворуч і прямо педалюю до Керниці. На довоєнній польській топокарті на східній околиці села позначений маленький цвинтар. Як я не роздивлявся, на його місці сьогодні поле. При в’їзді до села, на роздоріжжі привернула увагу заросла деревами діляночка трикутної форми. Я заглянув між дерева, а там просто стоїть великий деревяний хрест. Думаю, раніше там міг бути памятник типу “радянським воїнам-визволителям”. На іншій стороні дороги насипана символічна могила з хрестом односельцям, які були закатовані у тюрмах НКВС у 1940-1941 рр. На дротах хором виспівує велика колонія шпаків
Поволі рухаюся головною вулицею Керниці. Людей практично не видно. Потрапляю в центр села. Нічого собі, яку тут фігуру Христа встановили – я чомусь відразу згадав гору на околиці Ріо-де-Жанейро в Бразилії (просто бачив на фото!)
Що цікаво – біля фігури на мотузках причеплені гірлянди з лампами освітлення (не відомо чи вони працюють). На протилежній стороні вулиці за деревами заховався памятний знак, встановлений у 1848 р. з нагоди знесення панщини. Знак відновили у 1990 р., через 9 років до нього прибудували капличку
Думаю, тре поїхати подивитися на місцеву церкву. Ліворуч алеї, яка веде в напрямі церкви, стоять старенькі житлові хатинки
Храм виявився Воздвиження з 1818 р., належить Стрийській єпархії УГКЦ (всі дані є на церкві), погано фотографується через стіну дерев. Церкву ремонтують “під повне євро”
Перед нею стоять дзвіниця з 1990 р. і закритого типу каплиця св. Йосифа з 1994 р.
Вертаюся на дорогу та їду на виїзд зі села. Мозаїчна автобусна зупинка
Так розумію, що за радянської влади село було центральним колгоспом (тобто дуже перспективне), бо двоповерхові будинки, велика будівля соцкульт обслуговування, навіть заіржавілі сьогодні дорожні знаки при сільській вулиці просто так не ставили б. Західна частина Керниці (тобто та частина, яка зустрічає вас при в’їзді до села з траси) до війни називалася Брундорф (Brundorf) і, як розумію, була заселена німецькими колоністами. Я уважно розглядаюся по сторонах – чи залишилося щось з тих часів. Назустріч поволі суне череда корів. Зупиняюся, щоб пропустити худобу. Цікаво спостерігати, як тварина сама виходить зі стада, звертає до «своєї” брами і терпляче чекає, поки господарі пустять додому. Отож, на самому кінці (чи то початку, як їхати з траси) Керниці, при дорозі таки збереглася в оригіналі хата в якій, можливо, мешкали німці
На подвір’ї також збереглася криниця з оригінальним накриттям
Знову ж таки польська довоєнна топокарта показує, що біля цієї колонії, при дорозі, на початку Керниці мав бути цвинтар для німецьких колоністів. Сьогодні на його місці настільки жахливі джунглі, що я б туди не ризикнув лізти навіть зі сокирою. Хіба, якщо б не було листя, можливо подивитися чи збереглися ще залишки старих могил. Їду асфальтом на трасу. Дорогою думаю куди далі. Оскільки назад доведеться крутити проти вітру, вирішую вертатися додому. При трасі, у східній частині Городка, яка називається Довжанка, на городі якогось господаря я побачив ось такі оригінальні речі
Скажу одне – Городок має талант! Десь пів другої я вже вдома. За приблизними підрахунками накрутив 44 км.
Підсумок: ну, буває ж так, що за словом «військовий цвинтар” ховається лише скромний обеліск. Можливо, з часом поставлять на території хоча б деревяні хрести. Кому цікаво його місце розташування - дивимося на Гуглі... Сама Керниця ніби село як село – щось побачити можна, але без ексклюзиву. Сподобалися Пізанська (повністю зі скляних пляшок!) та Ейфелева вежі з прапорами країн!
Час у дорозі: зі Львова>до Львова – десь три з половиною години.
Бюджет на дорогу: ровером безкоштовно!
Дві башти в одному дворі – це щось. А ще на вулиці копія бразильської скульптури Христа - немає слів!
ВідповістиВидалити