пʼятниця, 9 березня 2012 р.

Ярчівці. Підгайчики. Мшана. Жуківці. Кудинівці. Кабарівці (Тернопільщина)

Міф про те, що 8-ме березня має бути за схемою "він+вона+квіти+випивка+кафе-бар (піцерія, ресторан)" розвінчано. Ціна розвінчання - 24 км. по "зборівській пустелі". В тиші, яка шокує мешканця міста...
Масовий жіночий "психоз" з нагоди штучно вбитого в голови українців "жіночого свята" починаєш відчувати на клітинному рівні ще до відправлення заповненої тернопільської електрички. Жінки з усмішками від вуха до вуха, тюльпанчиками в руках і голосними вітаннями одна одній тішаться, як малі діти, що про них раз в році "офіційно не забули". 


Вони радіють, що сьогодні можна не зважати на "а що про мене скажуть (подумають) сусіди?", піти з подругами до забігайлівки, випити по соточці (чи більше) біленької і хоч на день забути про п'яного, ледачого, давно позбавленого почуттів чоловіка, невдячних дітей, побутові проблеми і не нагодованих тварин на господарці... Можна відверто позалицятися до чужого чоловіка і не переживати за осуд знайомих... Можна просто розслабитися... 


Але ж цей пост не про жінок, тому їду подалі від свята, туди де його не святкують. До майже глухої провінції... Виходжу на станції Ярчівці. Однойменне маленьке село. За декілька кроків від зупинки стоїть місцева церква. Читав, що св. Параскеви. Як розумію це - колишня польська каплиця (можливо, з ХІХ ст.), яку в 1990 р. перетворили на церкву
Навколо святині чимало старих надгробків
Хоча до зворотньої електрички на Львів маю аж шість(!) годин, на цвинтар не заходжу. Рухаюся сільською вуличкою на захід, потім після окремостоячих будиночків повертаю до мостів під залізницею. Раз-два і я вже в сусідньому селі Підгайчики, яке простягається по ліву сторону від залізниці (якшо їхати на Тернопіль). З дороги звертаю догори. На околиці села маю зафіксувати дер. церкву св. Миколая з 1737 (1886) р. Її добре видно з вікна електрички. Церква малих розмірів, приземиста, тризрубна, одноверха, наполовину оббита бляхою. Біля неї також багато антикварних надмогильних пам'ятників
В куті цвинтара не можливо не побачити деревяну капличку. Здалеку в ній щось забіліло. Думав, можливо відблиск сонця. Інтуїція каже: "Йди перевір!". Пішов. Оце так сюрпрайз! Перший раз бачу дерев'яну скульптуру самого Святого Миколая у "язичницькому стилі" (дивіться перше фото). Зачарований вдивляюся у це творіння і якось приходить така думка: можливо, в оригіналі скульптура була іншою, але після того як хтось чомусь над нею познущався, вирішили провести їй пластичну операцію - нашвидкоруч вирізати нове обличчя... Йду вулицею Підгайчиків на схід. У тій частині села збудували новий мурований храм
Біля нього також є старий цвинтар, на якому невідомо звідки взялася дерев'яна дзвіниця
Припускаю версію, що її могли перенести від дерев'яної церкви, коли там збудували муровану дзвіницю. Ага, на довоєнній польській топокарті, при в'їзді до Підгайчиків, з правої сторони позначений хрест. Якраз поблизу існуючого цвинтара. Що це було (церква, костелик) ні в кого було спитати. Тепер на цьому місці селянські двори. Перейшов міст через річку і бачу трохи правіше на високому постаменті кольорову фігуру. О, як мені подобаються такі речі! Цього разу - св. Іван Хреститель
На одній зі сторін постаменту під вапном видно якісь написи і дату "1922". Передімною село Волосівка. Воно простягається уздовж лівого берега річки і попри дорогу до села Мшана, куди веде мій маршрут. В кінці Волосівки на мене накинулися двоє злих псів і відчепилися тоді, коли я взяв камінь в руки. За селом, при дорозі є став, який належить до бази МНС, відповідно, "рибалити, купатися, заходити чи заїжджати заборонено!". Вид на став і типовий краєвид Зборівщини
Біля ставу я побачив польову дорогу, яка вела долиною потоку в сторону Мшани. Від спокуси йти нею відмовився - часу і так достатньо. Погода - просто казка, замовлена на цей день усіма жінками західної України. Дорога через поля. Простір наче в пустелі. Лісів нема. Зупиняюся на пару хвилин. Хочу почути хоч якийсь звук. Але... звуків нема. Гробова тиша. Тільки легкий шурхіт вітру порушує мертвий вакуум. Вуха, на які щодень тиснуть десятки-сотні децибел, відмовляються вірити в існування відсутності звуків. Оговтавшись, поволі рушаю далі. Забута і майже забита провінція. Автомобіль на дорозі тут рідкість. Підходжу до маленького (менше 150 чол.) села Мшана. Єдине, на що можна звернути погляд це - мурована церковця св.Юрія з 1906 р. По тому, як у 1904 р. біля старої деревяної церкви-каплиці відправив богослужіння митрополит Андрей Шептицький, громада Мшани взялася за будову мурованої церкви, а стару перенесли (продали?) до сусідніх Жуківців. Біля дороги і входу в напрямі церкви хрест з 1883 р. і каплиця з метало-пластику
До церкви я не підходив - нічого цікавого (хіба дві скульптури на фасаді)
Рухаючись вулицею Мшани, за селом, на північ, мій погляд привернуло щось велике і біле. Коли вийшов за село зрозумів, що це - немалий пам'ятник. Чому серед поля? Кому і за що? Хто там зображений? Питання одне за одним крутилися в голові. На останнє дві версії: або на релігійну тематику або на радянсько-комуністичну. Отож, з дороги бачу дві фігури на високому фундаменті. До них метрів 100-150. Стоять серед поля, біля польової дороги в сторону с.Яцківці. Спочатку я вагався чи варто йти розмерзлим болотом. Але пішов. Ось цей монумент зблизька
Двоє святих апостолів - Петро і Павло. До ніг обидвох привязаний вінок. Згодом я дізнався, що цей памятник поставили з нагоди річниці якоїсь важливої битви. Але чому саме ці святі я так і не зрозумів. Багато років німими поглядами дивляться у далечінь...
А ось і крихітне село (скоріше хутір) Жуківці з населенням десь 40 чол. На околиці при дорозі бачу два типових сільських персонажа: невисокий неповний чоловік зі "скляним" поглядом, який ще тримається на ногах і вищий товстіший дядько з ве-е-е-ликим червоним носом, який впевнено стоїть завдяки старому двоколісному "Аісту". На мене невідь-звідки нагло набігає пес з вишкіреними іклами, я остерігаюся тому чую від старшого дядька: "Та ви не бійтеся, він не кусає... То спокійний песик..." (колись мені таке не раз говорили, а потім собаки двічі кусали, тому словам я не вірю...). Підійшов до чоловіків, почав питатися за памятник в полі. Молодший, трохи обертаючи язиком, так зрадів появі незнайомця, що запитав чи маю я документи. Мовляв, забагато питаю, може я агент спецслужби якої... Потім чоловіки згадали про наявність товстезної книги про Зборівщину і давай хвалитися своїми селами. Врешті, кажу, що не маю часу, бо йду в (думаю яке село назвати...) в Беримівці. За кілька десятків метрів, біля вулиці, бачу церковцю св.Параскеви з 1741 р. Затиснута на маленькій ділянці між хатами. Причому з однієї хати вікна виходять просто на вхід до святині (можна дивитися богослужіння не виходячи з дому). Будівля маленька, двозрубна, одноверха і виглядає на каплицю. Розумію, що оригінальну деревяну церкву, яка була триверха і перенесена у 1904 р. зі Мшани або знищили і відбудували в існуючому вигляді або перебудували до невпізнання... Після Жуківців дорога йде вгору. Здалеку бачу на дорозі щось лежить. Думав, що великий кіт. А тут на тобі! (особам зі слабими нервами, а також гидливим і дітям фото не дивитися!)
Спустився з гори і потрапив до села Кудинівці. На роздоріжжі повертаю ліворуч на міст в сторону села (прямо дорога на Беримівці). Я знав, що тут мене чекає третя і остання на маршруті деревяна святиня Воскресення (поч. ХХ ст.(?). Стоїть біля центру села, поблизу хатів. Дводільна безверха. Поряд цвинтар. Місцева бабця побачивши, що я фоткаю, питала чий буду і з якого села, бо щось мене не знає... В кінці села я був вельми здивований, коли під ногами на дорозі побачив справжню бруківку
Фігура Пр. Богородиці при дорозі біля останніх будівель Кудинівців
Далі знову польовою дорогою тепер до знайомого села Кудобинці, на трасі зі Зборова до Залозців. В Кудобинцях на дорожному знаку побачив розклад маршруток через село
...і громадську криницю (діючу) на яку першого разу не звернув уваги
Йду трасою пішки до с.Млинівці, на станцію. Помився снігом від болота. Дивлюся, що часу до електрички на Львів аж дві години! І тут залітає геніальна думка - сісти на тернопільську, доїхати нею, ну наприклад до ст.Цебрів (на попередніх станціях вже був), піти пофоткати дер. церкву і цією ж електричкою вернутися на Львів. Але після детальних підрахунків коли поїде електричка і залишку часу до неї геніальність ідеї дорівнює нулю. Перед Млинівцями зупиняюся на повороті під знаком "Кабарівці". Ноги командують: "Вистарчить нас мучити - пішов на станцію, нічого посидиш півтора-дві години...". А в голові: "Сидіти стільки часу не зможу... В навколишніх селах вже був. Так, але... в Кабарівцях не був! Скільки там до них? Чотири км. і десь стільки ж назад? Немало, але маю встигнути на електричку!". Поплентався асфальтівкою вниз. Про Кабарівці нічого не знаю. Дорога до села просто суперова. Тернопільська топокарта трохи бреше, що Кабарівці це - тупік. Насправді дорога йде через село до Вовчківців (і там був), потім через Івачів до тупікового с.Нище (на зворотньому шляху бачив бус Тернопіль-Зборів-Нище). Знак, який повідомляє про початок села легко вводить в оману мандрівника - до центру Кабарівців ще 2,5 км.
Частину дороги мене підвіз на фірі місцевий хлопець. Спочатку по лівій стороні побачити добрячий кавалок граніту поставлений з нагоди ювілею Кабарівців
Трохи далі, також при дорозі, збереглася стела з 1965 р.
А на горизонті, над селом, побачив місцеву церкву
Кажуть, називається св.Кузьми і Дем'яна. Збудована, можливо, у ХІХ ст. Зробив її фото зі сторони магазину
...і повільно почалапав на станцію Зборів, де чекав на електричку ще 50 хв.

Підсумок: що хотів - побачив, де хотів - побував (навіть і там де не хотів). З громадським транспортом в районі не легко, сподіватися на автостоп не завжди доречно. Але то все другорядне у порівнянні з відчуттям "діскавері":)
Час у дорозі: зі Львова>до Львова - 10 год. 45 хв.
Бюджет на дорогу: маршрутки по Львову + електричка 4+22=26 грн.

Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!
 

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"

о

2 коментарі: