Дички. Яглуш. Заланів. Підгороддя. Рогатин. Насташине. Куничі

У сонячний день передостаннього дня календарної зими вдалося побувати у двох районах Франківщини. Як це було…

Зранку стартую о 7.35 з головного залізничного двірця маршруткою на Франківськ. Виявляється ця маршрутка «пришвидшена», тому квиток до Черче потягнув трохи більше (найцікавіше, що з с.Насташине яке перед Бурштином я заплатив до Львова через Перемишляни навіть на дві грн. дешевше! – при тому, що різниця між селами щонайменше 17 км.!!!). 

До речі, мій новий канал на YouTube !

Водій франківської маршрутки справді поспішав, автобусом на вщент розбитій дорозі кидало ого-го! Десь пів десятої ранку прошу зупинити в полі між селами Підкамінь і Черче. Швидко снідаю і вперед по селах. Ось фрагмент дороги з траси до Дичок. Місцями трактор мусів відгортати чималі перемети

А це панорама з тієї ж дороги на захід, в сторону Підкаменя

Трохи більше аніж за два кілометри я потрапляю до села

Дички

В селі повертаю ліворуч і рухаюся до Яглуша – там мене цікавить зафіксувати дер. церкву. У Дичках нічого особливого не бачу. Ось капличка, біля якої в оточенні дерев символічна насипана могила з хрестом

Церква Воскресення Господнього 1879 р. з деревяною дзвіницею

Покинута хатина, мальовничо заросла диким виноградом …

На околиці села не можливо не побачити відремонтовані колишні ферми, від яких несе таким «ароматом», що хочеться закрити ніс :) Казали, ніби тут діюча велика свиноферма… Тільки-но Дички закінчилися, як вже потрапляю до сусіднього села

Яглуш

В радянський час – Гончарівка. Панорама на село зі сходу, з дороги

Йду собі селом, роздивляюся трохи, селяни дивляться на мене зовсім не трохи, а навіть дуже і прискіпливо – можу навіть гарантувати що тут чужинця з наплечником ніколи і не бачили:) Якщо Дички я пройшов спокійно, то в Яглуші вже почали на мене кидатися собаки, для яких завжди відкриті брами на дорогу… Вид на протилежний до села схил хребта. По моєму мальовничо так… Я б це назвав «Велика родина їжаків вийшла на полювання» :)

Облаштована криниця при дорозі

Центр села. На горі – деревяна греко-католицька церква Воскресення Господнього 1912-1914. Навколо церкви ні одного дерева – пустеля. Перша з чотирьох, які маю сьогодні зафіксувати.

Моя реклама

Чи реально побачити і прочитати про всі старі церкви з дерева в одній книзі? Тепер - реально! Якщо цікаво - ПЕРЕКОНАЙТЕСЬ ТУТ!

Перед поїздкою я добре знав її місце розташування і вигляд, тому коли побачив ситуацію наживо, до мене почало нав’язливо підступати якесь неприємне передчуття. Воно виникає через набутий досвід, десь мабуть так. Перша брама до церкви є з вулиці і була відчинена. Піднімаюся схилом вгору. Поруч доріжки – стації хресної дороги  у вигляді деревяних хрестів. Відчинив другу браму, пофотографував церкву і вже збираюся йти, як бачу, що в долині на дорозі в мою сторону хтось пильно дивиться. Не побачити в такий день когось на горі майже не реально! Я спускаю вниз, а спостерігач синхронно йде в мою сторону. Мені вже з цього і смішно і не смішно, бо ж знаю, що зараз почнеться типова «бюрократична тяганина». Цікаво з ким цього разу? Підходить до мене старший худий чоловік. Вітається. Каже бачив що я тут церкву фотографував. Питає для чого я це роблю, чи маю дозвіл, звідки приїхав і щоб показав йому документи. Зі своєї сторони я прошу його представитися. Каже, що він в церкві паламар, Роман Кулинич. Наскільки я зрозумів, судячи з його мови і прохання щоб я писав дані, він був не зовсім тверезим. Починає мені вантажити, що я тут сфотографую, потім комусь-там покажу фото їх церкви, тоді хтось-там прийде, залізе всередину, позабирає все цінне, ну і за логічним висновком я маю відповідати за потенційний злочин. Я б зараз міг тут писати і писати багато переважно з нецензурщиною про те, що мене вже дістало і про затравлені десятками років самогонкою і совєтами мізки селян, але все ж стримаюся… Цим людям, які ще живуть в Радянському Союзі, де партія за тебе подумає, зробить і с…у підітре, легше зробити винним будь-кого в їхніх бідах, аніж палець об палець вдарити, щоб змінити ситуацію…

Одним словом, пробував я щось тому паламару пояснювати, а потім думаю – а для чого? Він каже, що завтра о 10.00 буде служба, приїде священник і він мусить(!) йому відзвітувати хто і для чого сьогодні фотографував церкву. Каже, щоб я переписав свої дані. Пішов до найближчої хати, приніс блокнот. Питаю, що мені писати. Чоловік щось думає, каже щоб переписав хто і звідки. Я зробив. Потім подивився і просить дописати, що мене бачив паламар (написати його імя і прізвище). Пишу. Що ще треба? Той так подивився на папір (не знаю, що він там дуже вичитав), каже, що ніби вистачить. Коли я вже віддав йому блокнот, мені прийшла несподівана думка. «Ваш священник старий?», - питаю дяка. Та ні, говорить, молодий, живе «в районі». Так собі подумав, що отець має знати що таке інтернет і має доступ до нього. Я дописую на блокноті адресу «Дерев’яних церков Галичини” і підпис «Адміністратор». Кажу паламару, щоб десь той листок не загубив і обов’язково передав священику. Чоловік ствердно хитає головою і прощається. Йду з Яглуша назад у Дички і всю дорогу думаю: як це, звичайному туристу (не професійному досліднику церков!) приїхати в село, шукати священика (якого як правило важко застати вдома), просити дозвіл на декілька фото церкви і ще й доказувати, що ти не злодій, з такими не знайомий, власні фото церкви нікому не пересилаєш і т.д.)? Скільки на таку процедуру треба витратити часу, якщо ти їдеш за сотню кілометрів від дому громадським транспортом і маєш до вечора вернутися до хати? І чи не є це принизливо, зважаючи, що церква в селі згідно закону аж ніяк не приватна власність священника? Отак я вернувся до Дичок, сів на лавку пообідати. Сказали, що маршрутка до Рогатина щонайменше за годину буде. Ну, годину чекати я точно не буду, тому вперед до наступного села

Заланів

Відійшовши від Дичок на якихось пів кілометра чую, що позаду їде авто. Я раз обернувся, другий, третій, але не зупиняв. Авто проїхало повз мене метрів десять і …різко загальмувало. Я трохи здивований підбігаю і питаю чи візьмуть мене до Заланова. Добре є, два чоловіки їдуть до Рогатина (якби не зупинка у Заланові то поїхав з ними). Взагалі-то спочатку йде Заланів, а за ним – Малий Заланів. Пасажир автівки питає де мене висадити. Кажу, що в Заланові старому, на повороті. Подякував. Зекономили моїм ногам трохи кілометрів по болоті. В Малому Заланові деревяно-мурована церква Св. Дмитрія ще з 1724 р. знаходиться на схилі околиці села. В даному випадку я її спокійно зафоткав і вернувся на дорогу. Вона піднімається вгору. Панорама на село з дороги

З цієї ж дороги тільки вид на південь в сторону села Черче

Як почався спуск до Підгороддя я обернувся назад і бачу, що краєм дороги в мою сторону їде фірман. Коли порівнявся зі мною, питаю молодого хлопця чи довезе до Рогатина. Той усміхнувся і каже, що хіба до Залип’я. Він їде назустріч дружині. Так десь кілометр я проїхався на фірі. Вже від повороту до села Залип’я десь метрів вісімсот до села Підгороддя і траси на Рогатин. Так виглядає Підгороддя коли дивитися на нього з заходу

 Збоку при дорозі побачив чоловіка, який настільки уважно вслухався у навушники, що навіть не побачив, що його фотографують :)

Фірман мені порадив йти в Підгородді на автобусну зупинку

Бо на повороті біля цвинтара і пам’ятника Дмитру Вітовському

Автобуси не зупиняться. Я так і зробив. Церква Різдва Св. Івана Хрестителя 1924 р. зі старою деревяною дзвіницею

Питаю місцеву коли ж на Рогатин буде маршрутка. Відповідає, що десь хвилин за 40. Що робити в Підгородді сорок хвилин? Та, нічого, піду помало трасою до райцентру, може хтось зупиниться. Ага, по трасі автівки літають на швидкості, тому ніхто і не думає пригальмувати! Вид на село Залип’я з траси до Рогатина

До райцентру тут ніби і недалеко,але пряма траса психологічно видовжує шлях. На старті місто Насті Лісовської

На краю є ВАТ «Рогатинавто», біля якого кафе-бар, а збоку на стіні зауважив мрію кожного рогатинського водія – німецький автобан в наших Карпатах

Стратегічне роздоріжжя

Я знав, що доведеться пройти буквально весь Рогатин з півночі на південь (бо ж автостанція на південній околиці містечка). В центрі роблю контрольні фото костелу

І памятника Роксолані

Дійшов нарешті до автоВОКЗАЛУ (не станції!). Питаю коли найближчий бус до Бурштина. Касирша відповідає …Дички-Франківськ! Ха-ха, оце так співпадіння – це той самий бус, на який я б міг сісти в Заланові і просто їхати відразу на Бурштин! Ну то нічого, так і в Підгородді був і ще раз центр Рогатина побачив… Приїхала скотовозка «Івеко» і за 4 грн. їду (і щонайважливіше сиджу!) з Рогатинського вже у Галицький район. В селі Бабухів дорожники повним ходом проводять ямковий ремонт! За хвилин 15 виходжу в селі

Насташине

Знаєте, чому така назва? Саме так, і тут про Настю не забули! Чи не її і залицяльника з конем колись зобразили на автобусній зупинці?

За пару метрів при трасі нова мурована церква св. Арх. Михайла з 2000 р.

Біля входу до неї дві памятні плити (фото тої що справа)

Деревяна церква св. Арх. Михайла з 1930-х рр. знаходиться на одному подвір’ї з новою. Стару я зафоткав також без показування документів, відповідно зекономив час:) На північному краю Насташиного є поворот до потрібного мені села

Куничі

Якщо про сусіднє Насташине в інтернеті ще є інформація (наприклад, через нього у 2009 р. Блека проїжджала ) , то про маленькі Куничі біля лівого берега Гнилої Липи в інтернеті ага щось знайдете конкретного! Мене ж цікавило одне – чи дійсно там збереглася деревяна церква Покрова Пр. Богородиці з 1873 р.? Дорога з траси до Куничів – просто суцільне болото і на щастя збоку ще не весь сніг розтанув… Пройшовши пару сотень метрів вже дуже здалеку я побачив …нову муровану церкву на горі над селом. А тепер малий відступJ Ви пройшли по болоті під сонечком багато кілометрів пішки і вже хотіли б скоріше додому. Перед вами останнє село і навіть здалеку бачите, що там не то, чого шукаєте. Що будете робити? 99% зі 100 –«ну та ясно, нема чого по болоті  лишніх 3-4 км. йти…». Можливо, я б також потрапив у ті «99%», але якась невидима сила ніби штовхала у спину і нашіптувала на вуха «в тебе ше є час до маршрутки, ну і шо що ноги болять, давай, пішов і переконайся на власні очі що там і як!». Вже з останніх сил плентаюся до Кунич. Ніяких авто попутно нема. Десь там попереду школярики вертають додому. Підійшов до мосту через Гнилу Липу

Мабуть, цього дня після Яглуша мені мав бути приємний бонус за терпіння і настирливість… Щастя, що було сонце і освітлювало якраз все село! Я так уважно придивляюся і на радощах мало не закричав – біля мурованої церкви на якій погляд зупинявся, серед дерев заховалася маленька старенька деревяна церковця!!!

Вже забув, що ноги мене ненавидять тихо, а тут після мосту дорогу в село як підмінили – сухенька без болота… Виявилося, що стара церква стоїть на краю обриву в центрі села, а за пару метрів від неї всередині нової проводять роботи

Спокійно зафіксував деревяну святиню і з полегшенням пішов назад до Насташиного. Біля мосту через річку в калюжі щось шукало ось таке чудо, яке при наближенні почало ще й шипіти …

В Насташині трохи довелося почекати львівську маршрутку, яка поїхала до Львова через Перемишляни. По дорозі через мокре вікно я бавився у гру «Зафоткай церкву цифромильницею на ходу». Вдалося тільки зробити фото церкви Св. Василя 2002 р. в с. Воронів (і то, тому, що бус зупинився)

І в Перемишлянах…

Маршрутка приїхала на головний вокзал десь о сьомій вечора і змучений, але з почуттям виконаного завдання вернувся додому…

Підсумок: ситуація у Яглуші – перша, яка трапилася зі мною поза межами Львівщини. Напевне, мені "просто щастить" на таке... А Куничі ще раз підтвердили стару-престару істину: не вірте нікому і нічому, тільки власним очам та інтуїції.

Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!
 

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"

 
 ХУДОЖНІ РОБОТИ НА ПАМ'ЯТНИКАХ