П’ятниця 24 червня 2016. Не забуду!

Про цю випадкову і неймовірну зустріч я буду ще довго згадувати)  Кому цікаво, що ж такого сталося – про це далі (дуже багато тексту без фото!!!)

Отож, у спекотну п’ятницю десь по обіді я вертаюся на ровері з одного з сіл Городоцького району, де мав роботу. Їду самбірською трасою в напрямку Лювова. Тільки я проїхав Великий Любінь, як попереду, за десь за дві сотні метрів (можливо і менше) побачив як їдуть по дорозі двоє на велосипедах. Вже здалеку зрозумів, що це не місцеві, а якісь мандрівники, бо було видно вело-баули на їх багажниках.

До речі, мій новий канал на YouTube !

Трохи натиснув на педалі, хоч був змучений і голодний, і дуже швидко догнав тих двох. Бачу, позаду їде дівчина, а попереду хлопець. Відразу впав у вічі дивний прапорець на вело-баулі в дівчини, такого я ніколи не бачив. Поки я тихенько крутив педалі і спробував здогадатися звідкіля ці велосипедисти, дівчина, мабуть, почула, що за нею хтось їде) Вона обертається в мою сторону з круглими від здивування очима і кричить до свого напарника слово «Сайкліст»! (тобто «велосипедист»). Хлопець, звичайно обертається назад і також у здивуванні. Я підїжджаю паралельно до них, які їдуть обочиною, розумію, що іноземці. Машинально вітаюся до них словом «Привіт!». Вони дивляться на мене і ні слова у відповідь)

Шалена цікавість починає мене затягувати, як сильний наркотик) Згадав трохи завчену фразу і кажу до них «Where are you from» («Звідки ви?»). Молодий хлопець відповідає – «Франс». Я тільки і зміг вигукнути «Вау!» і парочка почала усміхатися у відповідь) Тут зрозумів, що колись трохи завчені англійські слова чи то від несподіванки чи то від фізичного стану просто вилетіли мені з голови – хочу далі їх розпитувати, але як? Ми їдемо по вузькій самбірській дорозі, автомобілі сигналять через те, що ми займаємо частину дороги, сонце пече немилосердно. Трохи оговтавшись від неймовірної для мене зустрічі намагаюся розпитати більше. «Куди ви їдете зараз», - говорю англійською. «До Львова», - каже у відповідь хлопець.

Під час розмови намагаюся не тільки дивитися на дорогу а й розглядаю попутників. З вигляду навіть на 30 років не подібні. Худорлявої тілобудови. У дівчини зауважив тату на руках і спині, а також частково виголене волосся на одній стороні голови. На багажниках великі баули, тому їдуть досить повільно. Бачу, що дівчина нічого не говорить – на мої запитання відповідає тільки хлопець. Також відчуваю і їхнє зацікавлення до себе. Попереду маленьке село Підгайці – і я показую жестами, щоб ми зупинилися на автобусній зупинці. Хлопець щось кричить французькою до дівчини і та також гальмує біля зупинки. Ми ховаємося в тінь. Шалена цікавість, яка мене почала аж розпирати, змусила витягувати з підсвідомості набір чи не всіх слів, які колись запам’ятав на уроках англійської.

Питаю у хлопця який в них маршрут. Він починає вимовляти англійською назви країн: «Франс, Джермані, Чех Репаблік, Поленд, нау – Юкрейн, афтер (тобто «після») Молдова, Романія, Булгарія, Туркі». Я вже в шоці і алодую – «Браво!». Вони розуміють киваючи головами і сміються) Під час моїх подальших розпитувань дещо прояснилося… Вони стартували з Франції 4 квітня цього року. В Україні вперше, притому, що раніше побували на велосипедах в багатьох країнах Європи, були автостопом в Азії, також відвідали Африку. Загалом в нашій країні другий день. Потрапили до нас через Медика/Шегині. Звідти їх маршрут пролягав до Самбора, де через інтернет вони попередньо познайомилися з приймаючою стороною і зарезервували нічліг.

Вони намагаються не їхати трасами, краще для них другорядні дороги. Не знаю хто їм в Шегинях порадив, але вони поїхали через Буців до …Попович)) В мене від здивування відкрилася нижня щелепа – хлопець розказував як вони по карті (показує мені карту автомобільних шляхів України масштабом …один до мільйона!))) і через оффлайн-карти на смартфоні петляли сільськими дорогами Мостиського району поки ледве не дісталися до Самбора… Там переночували і наступного дня поїхали в напрямку до Львова. Як мені пояснили, людина, яка мала приймати їх у Львові тимчасово була відсутня (мала зустріти їх наступного дня), тому хлопець почав розпитувати мене, де можна поблизу міста поставити їх намет, чи є тут якийсь кемпінг… Мене це питання завело в тупік. Я їм пояснюю, що ми в цьому плані не цивілізована Європа, тому намети можна ставити в полі чи під лісом, подалі від траси.

Велосипедист каже мені, що в Польщі їх щодня радо приймали на ніч зовсім незнайомі люди. Я розумію до чого він веде – кажу, що в мене вдома нема вільних кімнат, і навіть місця для установки намету на подвір’ї теж нема! Той з розумінням киває головою і перекладає французькою напарниці. Ставлю подумки себе на їх місце і розумію, що повинен допомогти людям. Телефоную знайомим, розказую ситуацію, проте нічого не виходить. Кажу їм, щоб ми їхали далі, я їм покажу сад в центрі Оброшина, нехай вони самі подивляться чи їм таке місце підходить, якщо ні – будемо шукати інше місце вже під Львовом. Приїхали ми всі разом до Оброшина.

Показую їм, що ось тут є магазини і вони можуть купити собі поїсти. Хлопець каже, що в них з собою є їжа швидкого приготування. Зупинилися посеред оброшинського саду і бачу назустріч йде місцева жінка з торбами в руках. Я так якось на автоматі питаю її чи можна десь тут поставити цим двом свій намет? Жінка відповідає, що права частина саду (якщо дивитися в напрямку траси) приватна, а ось на лівій – можна. Я намагаюся їм перекласти сказане жінкою і бачу, що мій знайомий все розуміє. Жінка, звичайно почала мене питати хто це і звідки і почувши що з Франції, давай розказувати трохи ламаною англійською, як вона з туристичною групою їздили автобусом по Європі і була також у Франції. По вигляду велосипедистів було зрозуміло, що вони як мінімум здивовані почутим)

Так ось, відвів я їх на ту частину саду, ми зупинилися під деревом в тіні. Вони кажуть, що хочуть відпочити від дороги з Самбора. Я розумію, що місце тут так собі, ніхто не може гарантувати що ввечері чи вночі сюди не прийде п’яна компанія місцевої молоді, наприклад. Тому почав трохи переживати за їх безпеку. Хлопець українською за майже два дні в нашій країні встиг вивчити всього два-три необхідних слова і все! В мене з собою був фотоапарат, тому я не міг пропустити такий момент і кажу, що хочу щоб ми сфотографувалися. Мій новий знайомий позитивно киває головою. Пояснюю, що хочу про нашу зустріч написати на своєму блозі подорожей. Той почувши слово «блог» просить мене ручку і пише свою адресу блогу (jeromeenstop.over-blog.com) і каже, що там є форма для контакту і щоб я йому написав, а він у відповідь скине свої контактні дані, на які я обіцяю надіслати зроблене фото.

На прощання прошу його (дівчина, як я зрозумів, англійською майже не говорила), написати їх імена і по скільки їм років. Він пише слова «Жером» і «Сесіль» і цифру «26» біля імен. Насамкінець питає як моє ім’я. Ми прощаємося. Обидвоє дуже дякують мені за допомогу. Кажуть, що другого дня перебування в Україні вперше(!) зустріли на дорозі «сайкліста» («велосипедиста») – тих, хто їздить ровером в межах села чи між селами по різних справах ми не рахуємо. Бажаю їм щасливої дороги і пояснюю, щоб по наших дорогах їхали по обочині один за одним, а не паралельно один одного, адже це дуже небезпечно. Вони погоджуються. Сідаю на свого двоколісного і їду з Оброшина.

Дорогою не покидає думка чи я все правильно зробив. Ще раз телефоную двоюрідній сестрі і питаю чи вона вдома, чи можна її побачити. Каже, що так і ось я вже у сестри. Детально пояснюю ситуацію. Почувши це, батько сестри каже, що якось це не нормально, не по-людськи залишити людей одних, які вперше в чужій країні серед саду в Оброшині. Мовляв, у нас вдома є вільна кімната, є душ, можна нормально поїсти, а якщо вони не захочуть ночувати в будинку, то є місце для намету на подвір’ї – ми троє (я, сестра і її батько) погодилися, що це безпечніше, аніж серед Оброшина. Господар висловлює ідею, щоб ми сіли в його бус, поїхали до Оброшина, і пішли запитати французів чи не хочуть вони переночувати в нормальних умовах – ми просто хочемо їм допомогти, безплатно. Сестра знає англійську краще, аніж я, тому після обговорення вирішили їхати.

Я з сестрою йдемо до моїх нових знайомих, а її тато чекає в бусі. Вже здалеку я побачив велосипеди під деревом, але намету не було. Підходимо ближче. Жером перший мене побачив, штовхає Сесіль і показує в нашому напрямку. Хлопець з великим здивуванням дивиться то на мене, то на мою сестру. Я знову вітаюся, кажу, що це моя сестра і передаю їй слово. Вона говорить англійською, Жером уважно слухає. То на нас, то на Жерома трохи перелякано поглядає Сесіль. Хлопець вислухавши, починає перекладати почуте своїй напарниці. Та трохи спантеличена, щось йому говорить і той каже до нас «О’кей!”. Тепер ми з сестрою трохи здивовані, бо не думали, що ці двоє так швидко погодяться їхати до незнайомих людей.

Починають збиратися і ми всі йдемо до буса. Побачивши нас батько сестри радо вітається з гостями і ми ще раз знайомимося. Тепер потрібно якось запхати до буса їх ровери з баулами. Я як спробував припідняти один з їх роверів, мало руки собі не повідривав) – неймовірно, як вони з таким тягарем горами їдуть і ще по наших дорогах! Вирішили не знімати ці баули і якось ледве запхали їх ровери до буса.

Показую їм жестом, щоб сідали до автівки і пояснюю, що їдемо в село близько Львова. Жером ствердно киває головою і переказує все до Сесіль. Заїхали ми на подвір’я додому, почали вивантажувати ровери. Сусіди з величезним подивом спостерігали за процесом – що ж це таке і хто ті двоє молодих)

Опісля сестра запрошує гостей всередину будинку. Вони бачать, що ми роззуваємося – і також так роблять. Французи з цікавістю розглядають нову обстановку. Жером говорить, що кухня дуже велика і гарна) На кухні стоїть трилітрова банка з вишневим компотом. Сестра питає чи хочуть пити – так, звичайно, у відповідь. Пробують компот і з захопленням кажуть, що це неймовірна для них смакота) Дивляться на банку. Наливаємо їм ще по горнятку – моментально випивають – точно сподобалося!) Питаємо Жерома чи він з Сесіль будуть їсти? Той відповідає, що зараз не хочуть і уточнює, що вони вегетаріанці. В той час господар телефонує дружині, яка має прийти з роботи і пояснює, що в них неочікувані гості з Європи) Сестра показує кімнати і питає чи хтось з них не хоче прийняти душ? Дає їм чисті рушники, все пояснює і першою пішла Сесіль.

Ми з Жеромом спілкуємося далі. Я вже згадав трохи більше англійських слів, Жером більш-менш непогано говорить англійською з французьким акцентом. Хлопець виявився досить допитливим – його все цікавило) Коли Сесіль вернулася з ванної кімнати, прийшла господиня дому. Знову знайомимося. Господиня, звичайно, спантеличена гостями-велосипедистами. Через деякий час почали накривати на стіл. Звичайно, господар поставив пляшку з-під колишнього вина, але відразу пояснив, що всередині – яблучна настоянка. Всі розташовуємося за столом, наливаємо настоянку в стакани, тост «За знайомство» і з вигуками «Будьмо» - французи все зрозуміли. Після того, як спробували настоянку, були дуже задоволені смаком, постійно хвалили, питалися як це виготовлено)

Під час застілля ми один в одного багато розпитували на різні теми. Французи цікавилися політичною і економічною ситуацією в країні, питалися про нашу медицину, намагалися (тобто тільки Жером) вивчити нові для них українські найбільш поширені слова для порозуміння, розпитували про сім’ю, яка цього дня їх прийняла. В процесі спілкування вдалося дізнатися, що Сесіль, насправді не 26 років, а аж на 10 років старша – ну, жінки всього світу не люблять казати свій справжній вік) Вона навіть питала мене скільки років я б дав їй на вигляд. Звичайно, я сказав що навіть на 30 років вона не виглядає…) Працювала соціальним працівником, сама родом з західної Франції, з Бретані (саме прапорець цієї області я побачив на її вело-баулі). Жером працював логістом в транспортній компанії, родом зі східної Франції, десь недалеко від Німеччини. Вони разом, але офіційно не одружені. Не курять, не вживають алкоголю.

А ще ми, українці, були в повному нокдауні, коли Жером пояснив, що після Туреччини вони їдуть далі – через Іран, Туркменістан (казали, що дають тільки 5-ти денну транзитну візу!), далі Узбекистан, Таджикистан і кінцева країна – Киргизстан – звідти полетять додому! Кажуть, що будуть їхати більше року (з Франції до України вони крутили педалі понад три місяці!). Ми пояснюємо їм, що вони для нас без перебільшення герої ! Робимо за столом фотографії на пам’ять – я на свій фотоапарат, вони на свій.

Господиня дому незабаром приносить і показує гостям презентаційну книгу про власне село. Вони з непідробною цікавістю гортають сторінки з кольоровими світлинами і бачу як охає Сесіль, коли побачила жінок і дітей в українському національному вбранні, у вишиванках. Пробує сама ламаною англійською розпитувати що це за одяг) Після перегляду господиня просить сказати через нас, що вона дарує їм цю книгу як сувенір і пам’ятку де вони були. Французи здивовані звичайно, кажуть у відповідь, що за ті три місяці відколи їдуть, їм давали в дорогу їжу, але таких сувенірів ніхто не дарував! Ми підписуємо англійською на сторінці книги побажання, пишемо адресу господарів і ставимо наші підписи – Жером відразу озвучує ідею, що хоче надрукувати наше спільне фото зроблене за столом і вклеїти його на порожню сторінку книги, на пам’ять.

Час летить так швидко, що за цікавими розмовами навіть не зчулися, коли надворі стало темно. Їх велосипеди завели до будинку...

Гостям в окремій кімнаті постелили ліжко. Обіймаюся з ними на прощання. Жером признався, що їм дуже пощастило, що зустріли мене і казав мені що я «вері гуд мен»)). Я побажав їм легкої і щасливої дороги і запрошував колись знову завітати до західної України, якщо матимуть час і можливість. В суботу зранку вони мали їхати до Львова, де в них була призначена зустріч з приймаючою стороною…

Неймовірний день, який міг би бути звичайним, якщо б я тоді проїхав повз тих вело-туристів… На мою думку, така зустріч дуже рідкісний випадок (я ж не часто їжджу велосипедом далі від дому) і, звичайно, я щасливий що Жером і Сесіль отримали величезні позитивні враження на початку свого перебування в новій для них країні і після повернення додому неодмінно розкажуть, що тут, в Україні, добрі і гостинні люди і сюди варто приїхати. Навіть не один раз…

Бажаю цим відчайдухам, щоб вони успішно дісталися Киргизстану і повернулися до рідної Франції ! Жером і Сесіль – ви обидвоє просто супер ! 

Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"

 
 ХУДОЖНІ РОБОТИ НА ПАМ'ЯТНИКАХ