Лавочне. Верхнячка. Жупани. Климець

Вони довго мене чекали. І десь з п’ятої спроби я до них потрапив. Останні три села на Сколівщині, де мені тре було побувати, щоб зафіксувати деревяні церкви. Вийшов варіант “дешево і сердито”. Наскільки «сердито”?!

Ніч перед поїздкою спав дуже погано. Зранку встав раніше будильника. О 6.30 вже на головному двірці Львова. Надворі лише +12. 

Дивіться Архів газети "Експрес" з 1997 року !

До речі, мій канал на YouTube !

Осінь на порозі, а маса народу на короткий рукав. Всю дорогу мукачівська електричка летіла в молочно-сивому тумані. Дорога до  Лавочного 2 год. 45 хв. Відчуваю, що для мене стільки часу всидіти стає проблемою. Дев’ята 45 ранку. Я – в Лавочному. Сподіваюся востаннє. Село велике, бо від залізниці простягається вгору аж на 5 км. Велике, бо тут перевалочна станція на Закарпаття. 

Станція настільки «крута”, що в ній немає навіть туалету! Йду в село. Сонце щораз сміливіше виглядує з-за важкого туману. Вся зелень страшно мокра. Моя перша мета – дістатися деревяної церкви, яка стоїть на горі над станцією. Раніше я її фоткав, але з дороги. Нині побачу зблизька. Питаю місцевого чи цією дорогою вийду до церкви. Каже, що вийду, навіть можна навпростець йти. Так і роблю. Вийшов. Серце калатає несамовито. 

Сюрприз перший – біля храму залишки риштування, тому чистого фото не буде (ха, знав би я що мене біля інших церков буде чекати!). Сюрприз другий – на сходах дзвіниці сидить старший бойко. Так дивиться хитро-зацікавленим поглядом, кого так рано принесло. Вітаюся. Першим починаю розмову про ремонт церкви. Вуйко каже, що встигли тільки бані золотою бляхою перекрити – на інше нема грошей (при такому-то селі!). Стіни церкви обдерті до непристойного. Але і їх відремонтують. Потім. 

Поки фоткав церкву, повністю намочив ноги. Сюрприз третій – ніколи б не подумав, що на стінах під опасання церкви (стіни від фундаменту до рівня дашку, який оточує святиню) побачу стільки різних написів. Всі іноземною. Я не спец по цьому, але так зрозумів, що їх писали угорці у 1943-1944 рр. Підчас ремонту старі хрести замінили новими. А шкода. Мабуть, нові йшли як бонус до металізованої бляхи – то як не поставити…

Час далі в дорогу. За приблизними підрахунками мене чекає щонайменше 25 км. Ногами, в т.ч. перехід через ліс та перевал між Лавочним та Верхнячкою. Прощаюся з дядьком, який і далі сидить (тобто сидів) біля дзвіниці. Піднімаюся вулицею Лавочного вгору. На вулиці людей – порахувати на пальцях однієї руки. Селяни переважно докопують картоплю чи працюють біля хати – тут кожен сонячний день на вагу золота. На обійсті одного газди бачу стоїть капличка. Як правило всередині ставлять скульптуру Богородиці, а тут – Христос

З гори лунають дитячі крики та сміх – школярі використовують погідний день для розваг. Вулиця далі петляє догори. Оглядаюся навколо. Тут, у горішній частині села (думаю, що це найстаріше Лавочне) побачите старі деревяні будівлі, зокрема господарські

Ще трохи далі просто на дорогу з чиєгось подвір’я по деревяному жолобу тече джерельна вода

Врешті останній поворот і видно, що село закінчилося. Перед поїздкою я перемальовую з Гугла схему маршруту. Плюс маю достатньо детальну топокарту. Постійно на ній звіряю своє місце розташування. Дорога пішла ще більше вгору. Оскільки іншої дороги не бачив, то пішов по цій. Ніби правильно. Останні будівлі села. Та ну його жити на висоті, ще й під таким вітром!

Доводиться робити зупинки. Організм не звик до різкого навантаження, крім того сонечко почало припікати. Людей навколо – нуль. Тільки місцева худоба звертає зацікавлено-здивовані погляди на самотнього подорожнього

Вітер щораз набирає силу – я розумію, що це до зміни погоди. В мене почуття не найкращі – постійно позіхаю, хилить на сон, не можу нормально дихати… Врешті дорога пішла по схилу ліворуч. Та-а-а-к, щось тут не те. Дивлюся на карту, що дорога мала б іти навпаки. Розгубленість і відчуття тривоги непомітно підкрадаються. Запитати допомоги нікого. Ага, бачу за деревами верх високовольтної лінії. Згідно схеми руху до неї ще мав йти. То де ж я насправді? Час не стоїть і я розумію, що тре вирішувати: або йду дорогою, яка невідомо куди заведе або дертися на хребет до високовольтної. Переважив другий варіант. Передімною крутий схил. Трава ще повністю не висохла. В мене вже нема вибору. Трохи виліз, зупинився. Оглянувся

Ще вузька смужка лісу. Бачу під ногами рясні ожини. Смакота, але не можу зупинятися. Нарешті я на хребті, під електричним монстром, який безупинно тріщить

Знову починаю орієнтування де ж я. Помало доходить, що пішов не тією дорогою, якою планував, а головною, тому змістився вбік. Вдалині бачу якась родина копає картоплю. Розумію, що мені в протилежну сторону. Якщо б туман і далі висів над горами, я б не ризикнув сюди лізти. Йду дорогою біля високовольтки на південний-захід. Шлях плавно тягне вгору, отже на потрібний мені перевал. Навколо ліс, вітер і я. Всі органи чуття природно працюють на максимальному завантаженні. Починаю пригадувати, що знаючі писали, що не варто в гори ходити самому, особливо без досвіду. Дорога на диво дуже добра, втрамбований грунт зі щебнем. Бачу перехрестя. Догадуюся що, ліворуч дорога з якої я мав би вийти, а праворуч на хребет, який веде на Плай і Бердо. Йду прямо і прислухаюся навколо. Десь тут є витік річки Опір. Ось відгалуження ліворуч – то, певно, дорога на Явірник. Значить я на правильному шляху. Точно, я ж на перевалі! Он, біля дороги стовідсотковий орієнтир – памятний знак на честь 90-х роковин боїв легіону УСС з військами царської Росії на горі Маківка на Сколівщині у 1915 р. Знак виготовили і встановили коштом трьох жертводавців у 2005 р.

Моя реклама

Ніби і недорого, але чи вартує? Цього питання у вас не буде, якщо отримаєте цю книгу! Як це зробити?

Поблизу цього знаку починається велика ріка Стрий. Тепер мене чекає довгий спуск вниз. Після навдивовижу гарної дороги прийшло розчарування – щораз частіше потоки води просто виривали у ній рови. Ще нижче побачив при дорозі вирубку, а трохи далі лежали стовбури дерев. В лісі крім природних звуків нічого не чути. Незабаром потік який і є тут Стриєм перегороджує дорогу. Збоку деревяний міст на який я не ризикнув вийти – краще стати акробатом і перескочити воду по каміннях (щастя, що потік слабенький!)

А ось тут також був деревяний міст. Проте стихія мала свої плани щодо нього…

Одним словом спустився таки до горішнього кінця села Верхнячка. Це так радянська влада перейменувала, бо називати по-старому «Вижлів” комуністи не змогли. Перша будівля заставила звернути увагу – супер-економ дачка без ніяких вигод

Насправді основна забудова села нижче, а ті кому не вистачило землі чи хто хотів жити подалі від інших, то селилися повище. Біля якоїсь хати на шнурку після ванни сохнуть звірі

Топаю сільською дорогою вниз і вниз поки не дістався центру Верхнячки. Вже здалеку бачу, що з виглядом церкви мені не пощастило – вся в риштуваннях. Але спочатку школа. Має декілька будівель в т.ч. і найстаршу з вежечкою на даху

Дітиська товчуться на подвір’ї, гасають до продуктової будки поряд і «голодними” поглядами кидають на дивака з наплечником, який невідомо звідки і як забрів в це тупікове віддалене від цивілізації село. Церква трохи вище школи. На надбрамній дзвіниці сцена з написом (дивіться заголовне фото). Цікаво так. На подвір’ї церкви молоді майстри-бляхарі працюють на повну. Один з них бачу робить художню чеканку на металізованій блясі – товче по ній без навушників! Каже до іншого що так до вечора не витримає (а товкти є ще ого-го!). Так розумію, що це останній писк нової моди – не тільки лискуча гола бляха на церкві, а й побільше вставок з чеканкою. Є попит – є пропозиція. Моя думка чисто СУБ’ЄКТИВНА (без образ інших людей): ці всі позолочені бляхи, чеканка і подібне – просто непотрібні ПОНТИ! Священники також люди. І похвалитися перед іншими дорогим ремонтом храму – то природно. Мабуть, чим більша сума, тим вище рейтинг у священника. Навіть, якщо він скаже, що так вирішила громада і прийшли меценати, які дали скільки треба грошей – то тільки, на мою думку, відмовки. В більшості випадків фінанси збирають з кожної хати. А в горах родини, як бачив, живуть бідно (за невеликими виключеннями). Проте «на церкву” віддають останні копійки. Ходять до неї далеко не всі і далеко не щодня. А ось засипати жахливі ями на дорозі, якою користуються усі і постійно – то грошей нема (чи шкода, чи байдуже яка дорога…). НАГОЛОШУЮ, що це стосується НЕ ТІЛЬКИ села Верхнячка а й інших сіл! В горах народ не тільки бідує, але й будує. Ось таке незрозумілої архітектури чудо стоїть при дорозі у Верхнячці

Покидаю її і йду на виїзд

В цей час, десь по другій годині дня, назустріч похитуючись на ямах лізе Львів-Сколе-Верхнячка. Мені все одно, бо часу і так маю вдосталь. На околиці Верхнячки сів пообідати. Київстар тут є, а ось звідки в цій глуші взявся «Прагни кращого” для мене загадка. Продовжую шлях до наступного села. З лісу раптово вискакує майже чорна білка перебігає дорогу і ховається в кущі. Відчуваю, що втомився. Сів перепочити на стовбурах зрізаних дерев, які лежали при дорозі. Напроти, за долиною Стрия, низький хребет. На тій стороні Закарпаття. Топаю далі. Щось позаду гуркоче. Обертаюся. То димить місцевий шкільний автобус – тільки такий антикваріат в горах може все!

Дістався ногами наступного села Жупани. Тут жили ті, хто колись видобував чи продавав жупу (сіль, по-сучасному). Село велике і розлоге. Повертаю в напрямі до церкви. Бачу, по головній дорозі поїхала маршрутка з Верхнячки на Львів. Тут єдиний раз того дня, де з церквою пощастило – її відремонтували, тому нема риштування, фоткати приємно. Мав інфо, що в селі була римо-католицька деревяна каплиця з 1916-1928 рр., але перевірити її не мав часу і змоги. Від церкви пішов прямо на північ повз цвинтар. Зупинився на пагорбі. Востаннє поглянув на село

У північній частині села, при дорозі бачу на стовпі висить якась таблиця. Хтось добрий нагадав пасажирам розклад маршруток

На виході з Жупанів, якщо дивитися на захід, на хребті неможливо не побачити чималі будівлі серед лісу. Там – перевал Середній Верецький. Альтернативний трасі Київ-Чоп шлях на Закарпаття зі Львівщини (ну ще є Львів-Турка-Ужгород), хоч і дуже складний. Будівлі – то незакінчена турбаза. Поблизу дві вежі мобільщиків. Йду дуже помало, бо почало боліти ліве коліно. Трохи через ліс – і вже бачу останнє за маршрутом село Климець

Єдине, на краях якого поставили інформаційні вказівники з назвою села. На протилежному схилі видніється дорога до частини Климця за горою, яка раніше була німецькою колонією Карлсдорф. Оскільки ще у 2006 р. закинуту деревяну каплицю розібрали, то дивитися там нічого. Та й сил немає. Сиджу на лавці біля повороту. Маршрутка Львів-Сколе-Жупани щойно поїхала на кінцеву. Ну що ж, піду в центр села. Ось звідти я прийшов (кілометраж, як на мене, трохи перебільшений)

На жаль, і в Климці церква вся в риштуваннях. Перед входом на подвір’я масивний хрест.

Трохи вище нього, захований за кущами ось такий антикваріат

Погода відчутно погіршала – небо в тяжких хмарах, сильний вітер. Начекався на зворотню маршрутку Жупани-Львів (відправилася о 17.45) і через 55 хв. вже був на залізничній станції в Сколе. До мукачівки аж півтори години чекати. Швидше (трохи більше ніж за пів години) йде 100 Ужгород-Київ. Шось я зажлобив переплатити 12 грн., тому чекав. Довелося наслухатися дурнуватої маскальської попси з мобільника якоїсь пацанки, яка ще й підспівувала (акустика у вокзалі просто бомба). В електричці до Львова я б мав бути задоволений – як-не-як, а сьогодні закінчив покриття 18-го з 20-ти районів Львівщини по деревяних церквах. Але втома радість накрила з головою. Я просто хочу спати…

Підсумок: в горах без GPRSу ніяк. В горах люди виснажені працею, банальним виживанням і заздрістю. В горах ліс нищать по-варварськи. В горах жінки люблять червоний колір в одязі. В горах приємно, як є погода. Навіть просто пройтися. 

Час у дорозі: зі Львова>до Львова – 15 год. 13 хв.

Бюджет на дорогу: маршрутки по Львову + маршрутка міжміська + потяг 4+11+27=42 грн.

Гігантський інтернет-архів "ДЕРЕВЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"
  

ХУДОЖНІ РОБОТИ НА ПАМ'ЯТНИКАХ