На понеділок обіцяють сонце та вітер. Нехай моїх два колеса почекають вдома. Після довгих вагань, роздумування над логістикою, вибір впав на Малу Волосянку на Турківщині.
Вона стоїть собі збоку від майбутніх маршрутів, тому варто до неї дістатися пішки від залізничної зупинки «Волосянка”. Як то для чого? Зафоткати місцевий деревяний храм. Вирішую стартувати сянківською на 9.30. Прошу квиток до ст.Жовтнева. Касирша дивиться на мене дивним поглядом і питає де та “Жовтнева”. Я сміючись відповідаю що на лінії Львів-Сянки. Мабуть цій жінці вперше за останні пів року замовляли до Жовтневої. На пероні одна з всезнаючих продавщиць-по-електричках каже знайомому, що потяг поїде тільки до Ясениці. Нічого собі, чому ж в касі нічого не сказали?
Незабаром ведуча на приміському об’являє, що завтра і позавтра три перші сянківські зі Львова поїдуть тільки до Ясениці та Жовтневої. Мені пощастило трохи. Ось з парку їде наша нещасна шестивагонка. Людей на неї досить багато як на ранок понеділка. Мене чекає три години 10 хв. сидіння між пенсіонерами до зуп. Волосянка. Спочатку це чудо техніки з 1950-х – 1960-х рр. стояло в Оброшині. Потім доганяло графік до Самбора. Ну а після Самбора почалося: електричка декілька раз зупинялася, потім ривками рушала і знову зупинялася. Якісь старші жіночки, що сиділи біля мене почали: «Марусю, я ті кажу, шо поїзд поламав сі, бо я знаю як поїзд має їхати! Я ж більше від тебе на колєї робила…».
А час невблаганно біжить. Правда в мене по маршруту запас часу аж на три години (від прибуття електрички до відправлення), але мене ця ситуація починає занепокоювати. Врешті електричка помалу та й поїхала. Зі серйозним порушенням графіку. В результаті, моя задниця, що добряче затерпла від сидіння, починає проситися з поїзда. Та й дихати у вагоні нічим – якесь одне вікно відчинили. Витягаю карту і думаю, що Волосянка мені сьогодні не світить – не витерплю сидіти зайвих пів години (на стільки вибився з графіку поїзд). Оперативно прикидаю новий маршрут.
Як тільки машиніст об’являє “Зупинка Лопушанка. Вихід на право” я наплічних в руки – і на вихід. На годиннику 12.50 (а до Волосянки він мав прибути ще о 12.38). Яке ж це неймовірне блаженство після смердючого вагону вдихнути чистого повітря!!! Тепер мій новий вимушений маршрут: рухаюся на захід, спочатку зайду до с.Гвоздець (зрозуміло, що за церквою), потім піду в довжелезне с.Головецько і спобую дістатися долішньої дер. церкви в цьому селі.
Єдине, що мені відомо – десь о 16.00-16.10 я маю бути на зупинці Лопушанка, щоб сісти на Сянки-Львів. В мене чистими максимум три години 20 хв. По карті прикидаю кілометраж. Бачу, що варіант маршруту стиснутий по часу до мінімуму. Вирішую записувати час руху по ключових точках маршруту, щоб знати запізнююся чи ні. Трохи пройшов і на роздоріжжі, на стовпі побачив цікавий знак (це маркування туристичного веломаршруту?)
Піднімаюся на перевальчик. Оглядаюся. За мною на відстані топає якийсь дядько, видно також з електрички. Після спуску при дорозі стоїть одинока хата. За нею вказівник, що тут закінчується с.Стрілки. Отакої! Я то думав, що Стрілки закінчуються до річки Мшанець… Перед початком Головецька бачу йде вгору лісова дорога, а біля неї інформаційна таблиця
Переходжу через міст. Оце такий тут Дністер пливе – зняв взуття і перейшов…
Потрапляю до Головецька. Село тягнеться вгору десь кілометрів на шість. Село старе. Село має історичні назви частин: отож, найдолішня частина зветься Золотнівка (по старому Золотновець), невелика група хатів за річкою називається На Камені, наступна частина між річкою і дорогою – Зататарин, потім далі за річкою – Зарічанське і горішня частина зветься Шляхецьке. Йду собі дорогою і дивлюся ліворуч – десь має бути поворот до с.Гвоздець. Зупиняюся біля символічних хрестів, новіший з яких поставили місцевим борцям за волю України
Бачите за хрестами дорогу? Так-так, це саме шлях до Гвоздця. Спочатку тре перейти Дністер по містку. Вперше бачу, щоб на такого класу мостику були тротуари по обидві сторони (бо ж раптом надїде автомобіль:)!
Гвоздець виявився настільки маленьким, що якось незручно називати селом. Кінь, який пасеться поблизу, відривається на хвильку від сніданку – дивина для нього побачити незнайомця з наплічником… При дорозі стара каплиця, чомусь оббита пластиком. Рухаюся вгору. Місцеву церкву, до речі, побачив ще з Головецька. Доріжка починає переходити потічками, над якими зроблені деревяні кладки. Де-не-де здивовані місцеві селяни дивляться і думають, що то за чужинця принесло в цей тупіковий хутір… Переходжу кладки над потічками і думаю: як потік розіллється, як тоді автом їхати вгору? (а дорога веде до церкви і цвинтару). Гвоздець закінчився раптово, як і почався. Фінальний ривок – і я вже на схилі гори, де стоїть місцева церква. Перед входом на подвір’я скульптура Богородиці і таблиця на постаменті, з якої стає зрозуміло, чому Гвоздець такий маленький
Сама церква розчарувала зовнішністю – «пластикова чума” дісталася і сюди (тільки стіни під опасанням оббили деревом). Над входом у святиню старі написи з датою будівництва церкви
Вернувся назад на головну дорогу, повернув ліворуч і пішов на захід. Назустріч плентається «ПАЗик” Грозьова-Самбір. Автомобілі тут їдуть не часто, та й переважно заповнені, тому розраховую на власні ноги. Дорога – то асфальт, то щебінь. Знаю, що між Золотнівкою і Зататарином, на іншому березі річки має бути стара мурована церква-каплиця Страдальної Богородиці з 17-18 ст. І ось здалеку бачу її. Ну, вже розчарувався у вигляді… Видно, місцеві зробили повне «євро”. З іншої сторони зрозуміло: церковцю змушені були зробити діючою, бо де ж ходити на Богослужіння людям? До неї з дороги веде новий підвісний міст
Тільки я зайшов на нього, як за мною ступила місцева молодиця з дитиною, ровером та відром. Взагалі-то, по другій світовій каплиця була не діючою, а в 1970-х рр. вона згоріла. І лише у 1989 р. відновлена
На подвір’ї маленький дзвін, каплиця з фігурою Богородиці та криниця з якої вищезгадана жінка брала воду (напевне цілюща вода)
Вийшов на схил гори, біля підніжжя якої і стоїть святиня
Біля каплиці влаштували т.зв. «відкритий вівтар” – для Богослужінь в теплу пору року, коли всередині будівлі всі не поміщаються
Я вийшов на дорогу і на годинник – 20 хв. по другій. Починаються в голові математичні дії: встигну чи не встигну дістатися пішки до церкви і потім назад на зупинку Лопушанка? Вирішую ризикнути, щоб зібрати нині дві церкви. Далі час розраховано майже похвилинно – порахував коли маю дістатися церкви, коли вийти назад. При дорозі стоїть памятний знак з нагоди звільнення від комуністичного режиму 24.08.1991. Цікавий напис на ньому: «Обіцянку Богу дала ГАСИДЖАК Анна Федорівна, що походить із Бечів. Виконав (фундатор) її син ГАСИДЖАК Василь Іванович 24 серпня 2001 року. Велика Слава Богу.»
Йду дорогою настільки швидко, наскільки можу. Проїжджає «МАЗ” – велика хмара куряви за ним. Нічим дихати. Ось бачу не так далеко виблискують на сонці верхи церкви. Перейшов через міст. Церква знову виявилася оббита пластиком. Обійшов її, зафоткав. Нічого собі, на годиннику вже доходить 14.50! Максимум за годину 20 маю бути на зупинці. Розвиваю крейсерську швидкість 6 км./год і дивовижним чином вже о 16.00 підходжу до зупинки. Мене якраз догнав бус Мшанець-Львів. Пішов на річку, помив взуття від пилюки, привів себе в порядок. Електричка (до речі, та сама, якою їхав сюди) приїхала тільки о 16.20. Зайшовши до вагону дістаєш шок – дихати просто нічим, а термометр у вагоні показує +29 - +30! (до Львова температура знизилася аж до +24). Ось в таких умовах три з гачком години їхати до кінця. Ну, нічого, маю звикати до сянківської, бо тепер нею і їздити…
Підсумок: дорога в цій електричці (як порівняю з мукачівкою, аж заздрість бере) вимучує нереально. Плюс погода в цей день така, наче надворі середина липня! З громадським транспортом в цій частині Старосамбірщини слабенько – скоріше вийде ногами… Тепер потягну з собою ровер.
Час у дорозі: зі Львова>до Львова – 9 год. 58 хв.
Читаючи главу за главою, подумки проходжу маршрутами самовідданого мандрівника, позначаю на мапі цікаві об'єкти. Дуже захоплюючі і чудові враження.
ВідповістиВидалити