неділя, 23 вересня 2018 р.

Тухля. Либохора. Грабовець. Головецько. Риків. Плав'я. Орява

Напередодні прийшла мені в голову ідея третього травня 2011 року поїхати за дерев'яними церквами Львівщини... (БАГАТО ТЕКСТУ !)


Я прикинув три маршрути: по Сколівщині, по Старосамбірщині, а ще з Верхнього Синьовидного до Явори (ровером). Після довгих роздумів прийняв перший варіант. Вівторок. Рано. Головний залізничний двірець Львова. Беру квиток до станції Тухля. В мукачівській електричці замерз, як собака зимою надворі (залегко одягнувся). 9.18 ранку - ст.Тухля. Крім мене тут вийшли ще дві групи туристів - дві дівчини і два хлопці з дівчиною. На станції швидко перекусив...
01.

... і в дорогу. Вийшов на трасу, повернув ліворуч в напрямі Славського. Ось при дорозі благословляє подорожніх Ісус в людський зріст.
02.

Щоразу швидше рухаюся далі - тільки так стане тепліше... Проходжу біля церкви св. Миколая в Тухлі - нечасто на Сколівщині в звичайному селі стоїть мурований храм...
03.

Через два кілометри бачу вказівник ліворуч - "ЛибохорИ" (на карті остання буква таки "А"). Повертаю ліворуч під залізничний міст і починаю трикілометровий підйом до села Либохори за першою на сьогодні дерев’яною церквою. Сонце пригріває, тому нарешті стає комфортніше пересуватися. На вулицях села порожньо - всі люди працюють на городах як біля хати, так і за селом. Ось і церква - в центрі стоїть. Пішов зафоткав. Поблизу побачив каплицю з фігурою Богородиці біля якоїсь будівлі (явно не житлової).
04.

За півгодини вернувся з Либохори назад до Тухлі. Трохи пройшов прямо, далі повернув праворуч під вказівник "Головецько, Плав'я". З собою мав крупномасштабну карту Сколівщини 1 : 75 000, тому легко орієнтувався де я знаходжуся. Пройшов два з половиною кілометри дорогою уздовж річки Головчанка (надалі маршрут йтиме проти її течії). Ліворуч гори трохи розійшлися і я побачив при дорозі новий міцний міст через річку - так і є , це дорога до потрібного мені села Грабовець. Зроблю невеликий відступ. В горах найпопулярніший звук - це звук бензопили. Йдеш собі, а з лісу доноситься "бр-р-р-р", а потім чути як з тріском падає наступне дерево. Пиляють тут на широку ногу, варварськими методами. Практично хоч один зі схилів тутешніх високих гір напів чи повністю лисий. Вибирають тільки найкраще, решту дерев кидають на схилах, при дорогах, в річку. Видно, такий промисел вигідний усім: від простого лісоруба до високопоставленого чиновника. А потім дивуються, чого в горах щораз потужніші повені зносять усе на своєму шляху... Та повернемося до маршруту. Я зайшов на міст і бачу що назустріч мені йде дідусь. Повільно суне на двох паличках. Можу припустити, що з Грабовця він вийшов ще зранку, щоб до обіду вийти на головну дорогу. Отож, я прямую грунтовою дорогою в село. Праворуч бачу крутезний схил сусідньої з горою Маківкою вершини. Та на цьому схилі втриматися неможливо, як же тут можна ще й дерева рубати?
05.

Дорога пнеться вгору. По обидві сторони тече вода. Врешті побачив якісь деревяні руїни. Думав це вже початок Грабовця. Та де там! При дорозі зберігся старий камяний хрест ще з 1900-го року.
06.

Дочекався - за одним з поворотів з'явилися перші хати Грабовця.
07.

Бачу назустріч з села йде чоловік. Я чомусь привітався до нього. Він пройшов метрів п'ять, тоді обертається і питає чи я йду в ГрАбовець? Що за питання - це ж тупикове, закинуте між горами сільце! Так, кажу. Питає, до кого я. В мене відповідь заготована: "На цвинтар". Той зрозуміло кивнув головою і пішов у долину. Дорога з більш-менш переходить в щораз гіршу і вужчу. Побачив на хребті прямо по курсу місцеву деревяну церкву. Як же до неї дістатися? Вирішую рухатися пародією на дорогу (вирита траншея у схилі з глибокими коліями). Добре, що перед тим не було дощів... Сонце коли виходить з-за хмар добряче припікає, тоді лізти вгору нелегко. Так я йшов-йшов і зрозумів, що рухаюся не в тому керунку, бо церква виявилася по ліву сторону. Дивлюся на городі пораються чоловік і бабця. Я підійшов, чим дуже їх здивував (я б на їх місці не менше здивувався - чужі тут не ходять!). Питаю, як зайти на цвинтар і чи є туди звичайна дорога. Кажуть, ніби є , але то треба десь об'їжджати... Мені пропонують пройти вниз і піднятися по схилу. Я з жахом уявив, що б робив, коли був би з ровером... Виліз на хребет, пофоткав церкву. Звідси добре видно, що таке Грабовець…
08.

...і тоді я зрозумів, чому той чоловік питав до кого я йду - не хотів, щоб я, бідолашний, намотував кілометри по стрімких схилах у пошуках потрібної особи. Назад шлях був легший і на головну дорогу я вийшов через пів години.Трохи поїв і три з половиною км. йшов порожнім шляхом до села Головецько. Машини тут велика рідкість (десь одна на годину-півтори). При дорозі можна побачити ось такі відслонення гірської породи.
09.

Поволі дійшов до села Головецько. На початку бачу поворот до села Пшонець. З польського сайту дивився, що там дерев’яна  церква новозбудована, тому вирішив не йти, крім того не знав як до неї далеко. Головецько - центральне село, тут закінчився асфальт, є початкова школа, будинок "Просвіти" та інше обслуговування. В центрі зафоткав ось такий будиночок (не знаю чи житловий).
10.

Трохи далі дивлюся, що на якомусь подвір'ї стоїть таке от заморське (або перероблене) чудо техніки…
11.

Стара церква у центрі Головецька згоріла, тому поставили там же нову, також деревяну. Деревяні дошки тут не бояться тримати при дорозі - видно в кожного своїх вистачає. То є вид на схід (звідки я йшов) у західній частині села.
12.

Після Головецька за якийсь кілометр починається село Риків. Відчуваю, що ноги вже починає ламати - сів перепочив. В Рикові зафіксував церкву. Подивився на яких карколомних схилах люди обробляють городи. Коней шкода - як тільки вони протягнули в одну сторону плуг, відразу жадібно кидаються до соковитої трави... Ще раз зупинився і починаю обдумувати подальший маршрут. Раніше думав, що вертатимусь тою ж дорогою назад до Тухлі, але бачу, що не зможу. Приймаю рішення йти до наступного села, а потім на трасу Чоп-Київ. Прощальний погляд на Риків...
13.

Менш ніж за кілометр дістався до роздоріжжя між частинами великого села Плав'я. Ну нічого собі! З київської траси до південної частини Плав'я веде рівнесенький асфальт! Ось каплиця на роздоріжжі (за нею на горизонті видно дерев’яну церкву до якої не мав сили йти).
14.

Напроти, через потік, будують деревяні котеджі - що значить зробити якісну дорогу! (в попередніх селах так не будували)…
15.

На роздоріжжі повертаю праворуч в напрямі київської траси, до якої ще чотири кілометри. До речі, та частина Плав'єго через яку піду називається Бренівка, а південна - Вандрусівка (як не помиляюся). Пройшов менше кілометра, як на підйомі поруч зупиняється сріблясте з затемненими вікнами "Chevrolet Lacetti". Відкривається вікно і бачу двох чоловіків у камуфляжній формі. Будуть питати, що я тут роблю? Спочатку питають куди веде ця дорога, потім як їхати до Тухлі і Славського, потім виясняється що вони були на Маківці, а хочуть знати де є гора Гострий Верх. Ніколи не розумів людей, які кудись їдуть (а особливо в гори і не мають карти). Як розумію чоловіки з якоїсь націонал-спортивної організації. Кажу, що маю карту. Подивилися. Вирішили, що Гострий Верх - то на схід від села Орява. Прошу підвезти мене в напрямку траси до деревяної церкви. Погоджуються. Питають чи я мандрівник і звідки та куди йду. Кажу що йду з Тухлі. Один з чоловіків робить круглі очі та заявляє "Ну нічо собі, з Тухлі!". Підвезли мене до церкви. Поліз я на гору, зафотографував церкву. Дивлюся точно на захід видно ще одну, нову деревяну церкву…
16.

Поволі піднімаюся чудовим асфальтом нагору, на трасу. Краєвиди суперові. На початку села, при дорозі побачив ось такий "міні-готель" для шпаків.
17.

Таки вийшов на трасу. В цьому місці вона піднімається вгору в напрямі до Сколе. Зупинки нема. Сів собі на березі, жую пиріжок. Бачу знизу летить бус з табличкою на лобовому склі. Я зриваюся і з повним ротом біжу на трасу та активно махаю рукою. Водій навіть і не думав гальмувати, правда це не була маршрутка. Не встиг я розчаруватися, як в сторону обочини починає гальмувати сіре "Chevrolet Aveo". Я на радощах за ним, а воно, зараза, знову рушило! От, думаю, хтось вирішив приколотися над одиноким мандрівником. Але ні, авто таки зупинилося. Бачу виходить з-за керма фарбована блондинка, з іншої сторони - чоловік у шкірянці. Відкривають капот, про щось радяться. Йду в їх сторону і бачу, що серія номерів АЕ. На ходу відкриваю свій ноут-бук (ПАПЕРОВИЙ) і читаю, що це з Дніпропетровщини. Дивлюся, капот закрили і збираються їхати. Я до чоловіка: "Добрий день. Підвезіть, будь-ласка, до Сколе". А він: "Нє магу, у нас машина паламалась", закрив двері і Авео з пробуксовками рвонуло в напрямі Сколе. Ага, паламалась! Чоловік після того напевно подумав: "Харашо што нє взялі єтого бандеровца, кто єго знаєт, может у нєго нож з сабой...". Я починаю розуміти, що на підйомі ніхто не зупиниться і йду вгору. А, ось і зупинка якраз напроти туристичного комплексу "Плай". Ноги просто матюкають мене за те, що з ними роблю, проте вирішую йти вгору, бо виявляється та нова дереревяна церква, яку бачив, стоїть прямо біля бази. Вийшов туди, охорона дозволила церкву сфотографувати. Для кого ж вона (церква)? Виявляється для туристів. А ще тут будуть споруджувати котеджне містечко на 80 будиночків. А ось це вид на Плав'є та його церкву (звідки я прийшов) з підйому до "Плаю" (поруч йде траса)…
18.

До речі, автобусна зупинка також на підйомі. Пробую стопити, але машини з ревом женуть в сторону Львова. А час йде. Як же дістатися до Сколе, де маю сісти на мукачівську електричку до Львова? Далі йду вгору по трасі. Ось і готель з рестораном "Плай", на стоянці з десяток іномарок. Підійшов до охоронця запитати чи буде маршрутка на Сколе. Той десь зник, приходить, каже, що десь біля шостої має бути. Я собі сів біля стоянки відпочити, бо все йду вгору і вгору. Без звички дуже важко. Підійшла прибиральниця - каже, так, має десь бути скоро маршрутка. Мені на душі стало легше. Поки я підкріплювався залишками, які були в наплічнику, раптом знизу їде маршрутка. Я кидаюся мало не на дорогу, але "Еталон" спокійно поїхав далі. Всередині бачив чимало людей. Їхав як розумію з Ужгорода. Блін, це ж треба! За якийсь час на стоянку заїхав джип "KIA". По номерах бачу, що з іншої області. Вийшов чоловік з жінкою покурити. Мотор не глушили. Я підходжу до нього і питаю чи їдуть на Сколе. "Да ми здєсь нєдалєко будєм паварачивать", - відповідає. Після того зауважив, що на стоянку підійшли дві молоді дівчини - одна сіла за кермо "TOYOTA Avensis", інша підійшла до "Skoda Oktavia". Я до цієї останньої так прошу: "Ви на Сколе? Візьміть мене, маршрутка втекла, машини не зупиняються...!". Каже, що нема місця, бо на задньому сидінні є крісло з дитиною (як виїжджали, то я побачив, що місце таки було). Що за невезіння надійшло! Напевно у мене вигляд якийсь не такий чи люди після ресторану з набитими шлунками вже ні на кого не звертають уваги... В голову починають лізти дурнуваті думки, які стараюся миттю відганяти. Справи кепські - тут також ніхто не зупиниться. З останніх сил виходжу на перевал і спускаюся по трасі в село Орява…
19.

Йду по зустрічній смузі і сам не знаю чого обертаюся назад. І тут на тобі ! - з гори мчить маршрутка Жупани-Стрий! Бляха-муха, за що мені така кара! В депресивному настрої спустився до зупинки в Оряві. Бачу стоїть на обочині "Таврія" з тернопільськими номерами. Підійшов. За кермом поліцай курить на повну. Питаю чи не візьме до Сколе. Ні, не візьме. Ситуація паскудна. Хоч бери і ставай посередині траси! І тут мій погляд зупинився на вишневій "OPEL Astra", яка поволі виїжджала з подвір'я біля зупинки. Побачив, що спереду є дві жінки. Пощастило, що біля жінки за кермом було відкрите вікно. Я підбігаю і чіпляюся до них, як за рятівну соломинку: "Добрий день. Ви на Сколе? Прошу вас, підвезіть! Маршрутки втекли, а ночувати я тут не можу!". Жінки здивовано переглянулися між собою. В голові майнула божевільна думка, що ляжу на капот Астри, щоб тільки мене звідси вивезли. Молода дівчина (десь так до 30-ти років) за кермом каже, що везуть дітей і нема особливо місця. Я настоюю, що всі помістимося. Вона дозволила. Відкриваю задні двері (а вікна усі тоновані) і бачу, що на мене дивляться троє пар дитячих очей. Я вже приготувався сідати, як хлопчик що був скраю запротестував, бо хоче бути біля вікна. Довелося сісти всередину. І тоді почалося. Діти явно без комплексів. Самі з цікавістю пропонують знайомство. Найстарша - Анжела, якій чотири роки, трохи молодший Олежик (три роки) і ще менший Тарасик. Анжела найбільше комунікабельна, причому відразу до мене на "ти" (мама робили зауваження, щоб говорила на "ви", але даремно). Ця чорноока красуня почала відверто залицятися до мене, питати де я живу, куди їду, чи маю машину і подружку. Каже, що тато їм (тобто мамі) купить червоний Мерседес. З чужими дітьми я рідко спілкуюся, тому явно не очікував такого повороту подій. Довелося віджартовуватися. Олежик все мене питав чи буває синій Мерседес, хто живе в темному лісі, а також розповідав про те,  які риби бачив у акваріумі. Найменший Тарасик спокійно щось розглядав - йому старші слова не давали. Їхня мама (поруч сиділа ще і бабця) декілька раз на ділянках де зрізали асфальт робили неочікувано різкі рухи кермом так, що я з дітьми літав від одних дверей до інших. В процесі поїздки виявилося, що вони їдуть до Львова, ну але я вже не настільки наглий мандрівник, щоб просити спочатку до Сколе, а потім вимагати до Львова. Одним словом о 18.47 я зі щасливою усмішкою і щирими побажаннями щасливої дороги опиняюся на початку об'їзної Сколе. До електрички ще півтори години. Серце радіє, а ноги плачуть. Ні, щоб йти на вокзал і відсидітися, мене чогось понесло в Демню (південний присілок Сколе, при трасі) подивитися на палац. На вулиці Демні - ні душі. Дивлюся при дорозі такий от знак - МИР (на різних мовах) вам усім!
20.

Йду самотньо тротуаром, а збоку старі житлові будинки для роботяг мають такий вид. Я б підписав:" Ми любимо ТБ, ми хочемо ТБ, ми маємо ТБ".
21.

Лізу як черепаха, поки не побачив у парку цей палац…
22.

Походив, пофоткав і пішов на станцію.
23.

До мукачівської електрички майже година. Ближче до 20.00 зал станції почав наповнюватися туристами з наплічниками, від одного вигляду яких мені стало не по собі, веслами, якимись трубками і т.д. До каси черга. За хвилин десять до прибуття перон вщерть заповнений бажаючими їхати, серед яких левова частка - молодь. Розумію, що в електричці буде не легко. Приїхала. Заходжу до вагону і дістаю тепловий удар - різниця в температурі зовні потяга і всередині, як зимою і літом. Всі сидячі місця зайняті, чимало людей стоять. Дихати нема чим, вікна закриті. 90% сидячих студенти. Від їх наплічників аж вгинаються полиці. Я встиг стати біля двомісної лавки при вході. Так і їхав до Львова - трохи посидів під стіною, трохи постояв. Нічого, відмучився день, то протягну ще дві години до Львова. Вже як вийшов у Львові - ніби на світ наново народився! Ідеально встиг на маршрутку і десь по одинадцятій вечора приплентався додому...

Сів, почав додавати кілометри і схопився за голову! До цього часу найбільше за день проходив 25 кілометрів, а тут вийшло аж 35 км. на ще й по горах! Для когось це, можливо, і дрібниця, але я не маю ніякого досвіду мандрівками по горах, тому це було випробовування на міцність ніг і характеру. Слава Богу, що позитивно закінчилось (натертих від взуття ніг не буду рахувати). Сподіваюся, до такого більше не додумаюся...
 
Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"
 

Немає коментарів:

Дописати коментар