вівторок, 20 листопада 2018 р.

Лавочне. Кальне. Хітар. Плав'я. Тухолька. Орява. Сколе

Половину червня 2011 року відпрацював добре. Тому вирішив хоч на день так само відпочити..

Треба "добивати" Сколівщину (маю на увазі фото дерев’яних церков). Передають сильний вітер, тому ровер нехай стоїть в сараї (вітер в горах таки був не дитячий!). У вівторок 21 червня зранку приїхав на головний залізничний вокзал. Вирішив на мукачівську брати 2-й клас, бо: по-перше ніколи в ньому не їздив, по-друге до Лавочного 2 год. 45 хв. Другокласний вагон був з обгриженою оббивкою крісел, на яких трохи напльовано і насмічено. За такий "покращений комфорт" в касі взяли 15,50 грн.  До слова, пасажирів було досить, а після Стрия - більше пів вагону. Станція Лавочне. Наближається десята ранку. Легкий перекус - і вйо, в дорогу. Спускаюся вниз і переходжу в напрямку села під вражаючим залізничним мостом...
01.

Як зверху їде поїзд - то аж мурашки по шкірі... Пройшов я трохи вгору, бачу на повороті праворуч хтось добрий прибив табличку "Тухолька 15". Мене чекає підйом на перевал між селами Лавочне і Кальне. Йду догори цілком непоганою дорогою і розглядаюся навкруги. Ось при дорозі мало не плантація таких-от квітів...
02.

Ще вище якісь роботяги будують з дерева будиничок. Ха, як то до нього взимку діставатися? Правда краєвид на Лавочне звідси - просто мега (видно ще й дерев’яну церкву на хребті, яка сьогодні (на 2018 р.) не існує!).
03.

А, мало не забув: не лякайтеся фото - я їх гуртом закинув в PhotoBucket і мені їх "покращили". Так ось, вийшов я на перевал і після короткої зупинки почав спускатися до села Кальне. Це - вид на його південний кінець.
04.

В центрі села походив навколо дерев’яної церкви, пофоткав, знайшов на цвинтарі невеликий моток дорогого латунного чи то мідного дроту (ясно, що не брав!) і неспішно пішов далі в долину до роздоріжжя на села Плав'є та Хітар. Тільки-но я на роздоріжжі витягнув карту, щоб зорієнтуватися, як підказка наживо вже тут-як-тут - відкриваються двері найближчої хати і старша жінка до мене: "Хлопче, тобі куди треба? На Тухольку?". "Отакої, звідки вона знає куди мені?", - зблиснуло в моїй голові. Кажу, що маю карту і знаю дорогу. Жінка трохи розчаровано махнула рукою і так само раптово щезла за дверима, як і з'явилася. Я з тривогою поглядаю на небо - вітер щоразу сильніший і наганяє важкі свинцеві хмари... Йду на південь до села Хітар. Знаю, що там дерев’яна церква не стара, та все ж нехай буде її фото для архіву. За 15 хв. вже на місці. Зафіксував її. Хітар реально довгий, а церква стоїть в іншому кінці - в мене закрадаються підозри, що в протилежному кінці є ще одна церква. Бажання її знайти миттєво обриває дощ. Кепку на голову - і назад до знайомого роздоріжжя. Якщо б я минулого разу мав силу відвідати південну частину села Плав'є, то зараз зі спокійною душею від Хітару почав би підйом догою до села Тухолька. До речі, дорога популярна - машини, трактори їздять... Але мені на північ - до села Плав'є. Частина в якій я не був називається Вандрусівка. Дивлюся біля роздоріжжя стоїть реально симпатична деревяна хата накрита керамічною черепицею. На всю довжину класна галерея з розкішним вхідним порталом.
05.

Ех, її б викупити, відновити і для житла би згодилася чи для музею... Перейшов я місток через потік і стою посеред дороги. Трохи в шоці. Дивлюся то на карту, то навколо, бо не сподівався побачити вузеньку доріжку шириною рівно на один легковик, адже у північній частині Плав'єго головна дорога - рівненький асфальт (мені потім казали, що то якийсь депутатик до своєї хатинки проклав). Одним словом - помалу рухаюся Плав'єм на північ. Дорога щораз то гірша - як то люди на ній товчуть свої автівки? Перейшов через перший деревяний місток і оглянувся з гірки... Краса...
06.

Вже нагорі дорога (ну ніби дорога) якось незграбно пішла в долину. Я стою і думаю: йти десь вниз чи ледь помітною в траві колією? Вибрано другий варіант - через поле і чийсь город в долину, де і зустрів цю дорогу. Знову деревяний місток, в якому не всі колоди добре прибиті...На диво дорога стала покращуватися. На схилах, біля будинків народ косить і косить трави - сезон у розпалі. Хтось завзято махає косою, а хтось пхає перед собою мото косарку. Петляю дорогою наліво і направо, переходжу вже третій міст - такий собі атракціон з трьох вузьких залізобетонних плит, середня з них гойдається. Поручнів нема. Збоку навічно застиг мостище із залізобетону - не встигли... Я вже не стільки дивлюся на дорогу, як навкруги, бо мені все цікаво. Ось на тлі доглянутих і не дуже будиночків горян яскраво виділяється хатинка - чудовий знімальний антураж для фільму жахів :)
07.

Останній п'ятий міст на моєму шляху через Плав'є-Вандрусівку виявився нормальним, міцним, капітальним... А, в селі, до речі, бачив не одну будову, а також чимало хатинок відремонтованих «під євро». Цікаво, що немало гаражів стоять просто при дорозі, без огорожі. Деякі в досить небезпечних місцях (наприклад на краю обриву). Гаражі звичайно з дерева, замість фундаменту - поскладані колонами каміння... Я собі йду і йду та думаю, коли ж нарешті побачу дерев’яну церкву. А-а-а, ось і вона. Видається недалечко, а насправді ...
08.

Прийшов до церкви. Вона, як і її сестричка з іншого кінця Плав'єго стоїть на хребті, поблизу дороги. Тільки зайшов на подвір'я, як мій погляд відразу помітив бабцю, яка сиділа в затінку на сходах ризниці. Збоку лежить коса. На подвір'ї свіжі покоси. Я привітався. Бабця перелякано подивилася на мене (явно не чекала тут чужинця!) і у відповідь кивнула головою. Пробую розрядити напругу - питаю чи то вона все покосила. Каже, що вона. Я її хвалю і бажаю здоров'я. Питаю, коли тут празник. Жінка почала говорити. Відповідає, що на Петра. Якось я ту церкву таки зафоткав (з одної сторони дерева, з іншої стрімкий схил, хрести, трава по пояс). По дорозі сюди думаю собі: як буде їхати якась автівка в сторону траси - буду її стопити. Але в той час через село ніхто не їде - всі на полях! Залишається другий варіант - набратися сміливості та йти через гору Колоска і ліс до Тухольки. Уважно вивчаю карту і прямо з церковного подвір'я піднімаюся дорогою вгору. Чую попереду звук косарки - так і є, люди готують худобі на зиму траву. Питаю, чи вийду до Тухольки. Дядько каже, що так. Далі пхаюся наверх. Краєвиди такі, що хочеться малювати.
09.

10.

На хребті вітер, аж кепку зриває з голови. Побачив у траві суниці. Трохи поласував. Бачу до мене йде бабця з граблями і двома внуками. Я ще раз питаю чи вийду до Тухольки. Жінка: "Та до Тухольки, тилько йдіт просто не вертайте набік". Карта так само показує, що просто... Вже наверху, прощаючись з Плав'єм не можу пропустити ось цю картинку - ідеальне місце для маскування партизанів :)
11.

Отож, зайшов я такою-сякою доріжкою в ліс. І отут почалися мої понад годинні блукання, бо ж не маю досвіду ходіння горами-лісами тільки з одною картою масштабу 1 : 75 000. Вже на початку дорога роздвоїлася на дві. Куди рухатися? Пішов праворуч. Видно сліди від шин трактора. На дорозі гілляки з дерев, щоб не загрузнути в болоті. Піднімаюся далі вгору. І тут дорога ...щезла. Навколо тільки трава і дерева. Йду вперед. Бачу збоку табличку..
12.

Фууу, яке неприємне місце... Ще трохи далі - а, ось і дорога. Можна йти направо, можна наліво. Оглядаюся і бачу на горизонті церкву з Кального і спуск в село з перевалу. Починаю розвертати карту, щоб зорієнтуватися де я є і куди рухатися. Думаю треба направо. Трохи пройшов і взяли сумніви. Вернувся. Пішов в іншу сторону. Попереду видно колибу лісорубів. Стою на схилі і пробую зорієнтуватися по рельєфу куди ж потрапив. Після зважування всіх «ЗА» і «ПРОТИ» починаю розуміти, що перша дорога таки правильна - гайда нею далі. Дорога почала спускатися. Прямо по курсу гора біля якої туркомплекс "Плай". Припускаю, що варто було б лівіше тримати, але як, коли нема шляху? Хрін з ним, йду вниз, а там як буде. Дивлюся на краю лісу ніби склад свіже зрубаного дерева. Підійшов - ну майже, хтось вирішив на відлюдді, в горах зліпити собі хатинку (поблизу на схилах самі пеньки, а до електрики спробуй дістатися...)
13.

Дорога щораз стрімкіше летить донизу. Я вже зрозумів, що вийду зовсім не там, де планував, але таки вийду! Дерева розступилися і о, щастя, я побачив панораму села Тухольки.
14.

Як вийшов з лісу, то вперся в якийсь тартак (лісопилку). Поруч гора стовбурів. Навколо нікого. Взагалі-то лісопилку зробили в колишній житловій хаті. За нею якась родина збудувала набагато більшу хату. Питаю жінки на городі чи вийду на трасу. Вона позитивно киває головою і за декілька хвилин я відмиваю взуття від болота в потічку і виходжу на трасу аж на початку Тухольки (як рухатися зі Сколього), біля колишньої заправки. Ноги гудуть від навантаження, але ж ще не знають, що їх сьогодні чекає... Пішов я в центр Тухольки і повернув на південний-захід в сторону села Климець. А, в самому центрі Тухольки, на колишній закусочній, гордий бойко з довгим патиком в руках стоїть на земній кулі та ще й крутиться за вітром...
15.

Так ось, почимчикував спочатку до нової дерев’яної церкви св. Йосафата, яку будують біля цвинтаря. Потім трохи далі, на іншій стороні дороги, за потоком пішов фотографувати стару дерев’яну церкву Успіння. Сів собі на сходах, біля дороги, пообідав і вернувся в центр села. Думаю, треба зайти в магазин і запитати продавчиню коли йдуть маршрутки. В магазині молода повнотіла жіночка наливає сто грам в мендзурку дідусеві, який не може встояти перед цим наркотиком. До того бачив, як поряд мене йшла місцева бабуся. Рухалася явно не так рівно... Питаю продавчиню про транспорт. Каже десь скоро має бути маршрутка на Сколе. Але ж третя обіду, а поїзд на Львів аж по восьмій вечора! В мене виникає спонтанна ідея потрапити в село Сможе. Ні, 9 км. пішки я не піду. Жінка говорить, що і на Сможе ось-ось буде транспорт. Але на питання коли буде зворотній, відповідає, що "пів восьмої". Е, ні, тоді я можу не встигнути на потяг. Сможе відпало. Але дуже хочу відвідати ще одне село. Вибору нема - таки Орява! Сиджу собі на зупинці, чекаю на маршрутку, яка "десь вже має бути". По трасі женуть переважно фури і буси. Дивлюся на село Жупани поїхав "Еталон" - на душі полегшало - точно поїде назад десь біля шостої і до потяга я прибуду завчасно. Сиджу, нервуюся, де ж той бус. Стопити не буду, бо: по-перше, машини їдуть вниз на швидкості, по-друге, мені зі стопом не щастить... А час то йде. Думаю, мене «кинули». Вирішую йти. По трасі до Оряви всього 6 км., правда ноги починає крутити (коліна болять). Вийшов я за Тухольку, обертаюся - повз мене мчить автобус Ужгород-Львів. Але вже пізно. Бачу, що огорожа через потік розбита (хтось або влетів через неї в провалля потоку, або ж "відбувся легким переляком") :)
16.

До речі, на фото добре видно, як хвалена і будована македонцями траса Київ-Чоп тріскає уздовж і впоперек... За мостом є "поворот смерті" - кажуть тут багато людей розбилося. Я, як йшов біля нього, аж кров закипала, коли фури на великій швидкості поруч мене влітали у цей поворот... Ну а далі мені вже стало смішно, бо ще не було такого зі мною, щоб протягом півтора місяці двічі йти по тому ж самому відрізку траси Київ-Чоп (від повороту на Плав'є через перевал до Оряви). На спуску з перевалу красномовна таблиця..
17.

Сьогоднішні реалії дозволяють її переписати: "Тварина в лісі ГІСТЬ, господарі в лісі - ЛЮДИ!". Спустився нарешті до національно свідомого села Орява.
18.

Сиджу на лавці біля траси, відпочиваю. Йде місцевий в подертих штанях і сорочці. Молодий хлопака. Питаю, коли маршрутка на Сколе. Дивиться на свою мобілку, каже, що в шостій. Я перепитую чи рівно в шостій. Той думає, щось рахує і каже, що так. На годиннику 17.30. Прямо по курсу манить мене бляшаними стінами дерев’яна церква Оряви. Дивлюся на карту - до неї десь півтора км. Порахував, що маю до шостої години вернутися на зупинку. З останніх сил вперед в село. Якісь місцеві рогулі, що ремонтували при дорозі дах хати, почали до мене: "Ей, ти куда? Чо обертаєшся? Кого тобі треба?". Я не реагую тільки тому, що мій час розписаний похвилинно. Вийшов до дерев’яної церкви, обійшов навколо, зафоткав і бігом назад. В шостій я на зупинці. На Сколе крім мене нікого нема. Чекаю п'ять хвилин, десять, а маршрутки не видно. Мабуть, пацан надурив мене - я б спокійно йшов собі, а не йшов-біг. Жупанська маршрутка приїхала о 18.15 і за 5 з половиною грн. довезла мене до Сколе. По дорозі я з легким жахом уявляв, як наступного разу доведеться педалювати на двох колесах зі Сколього до села Козьова 20 км. весь час вгору. Але якісним покриттям. Без п'ятнадцяти сьома вечором я в Сколе на залізничній станції. До електрички Мукачево-Львів ще півтора години. Посидів, подумав що стільки не висиджу. Вирішую помаленьку йти в центр Сколе. Це містечко в такий час напів-мертве - людей на вулицях можна полічити на пальцях рук. Ось що потрапило на очі на вулицях райцентру. Будиночки уздовж центральної вулиці..
19.

Статуя Пр. Богородиці та памятний знак на роздоріжжі біля дерев’яної церкви.
20.

Храм Різдва Пр. Богородиці з 1895 року.
21.

Римо-католицький костел Семи Скорбот Матері Божої з 1892 року (навколо нього польскє роботнікі активно зводять огорожу)..
22.

Ну і насамкінець супер-хітовий балкончик житлового будиночка біля центру містечка (ангелики, які роздають перехожим повітряні поцілунки - на 10 з плюсом!).
23.

На станції Сколе майже пів години чекав електричку, познайомився зі студентом Володею з Козьової і так за розмовами приїхали до похмурого і дощем помитого вечірнього Львова. А Сколівщина ще два рази мене прийматиме - цього разу з двома колесами - ногами топтати цей край я, сподіваюся, цьогоріч вже не буду...

Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!
 

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"

 

Немає коментарів:

Дописати коментар