Добромиль (центр). Околиці Добромиля - Княжпіль, Велике, Мигово, П'ятниці, Рожеве

Складаючи логістику пересування по Старосамбірщині за дерев'яними церквами я побачив, що потрібні села в околиці Добромиля потрапляють в "мертву зону" - місця куди доведеться їхати поза маршрутами. Отже, цю "мертву зону" вирішено ліквідувати. Власними ногами...

У вівторок не виспаний приїхав о 6.30 ранку на приміський. Ха-ха, як мені пощастило - електричка Львів-Сянки їде тільки до Старого Самбора, а мені якраз і до нього! У Старому Самборі я знав, що вже чекатиме маршрутка в сторону Нижанкович. Великий "Мерседес"- "скотовозка" Самбір-Нижанковичі з наближенням до містечка Добромиль натрамбувався народом в стилі "та посуньтесі ше на йдного чоловіка - та ту юш нема місцє!". 

До речі, мій новий канал на YouTube !

Ну в центрі Добромиля майже все живе вмістиме маршрутки висипало за її борт... Я до першої жінки, що йшла назустріч відразу з питаннями про розклад бусів на Старий Самбір. Жіночка перелічує: "В 12.15 буде, потім, в 13.10, дальше тоже за годину десь...". Одним словом виїхати не проблема. Свою коротку фото (але не текстову!) розповідь почну з іншої сторони як я рухався. Ось це велика і відчинена придорожня каплиця Співстраждання Матері Божої 2008 р. на в'їзді у Добромиль зі сторони Хирова.

Якшо рухатися далі в сторону центру, побачите при дорозі, після мосту, ще одну каплицю.

Центр напів-сонного, напів-депресивного містечка Добромиль. Далі центру я не мав змоги ходити, тому не питайте "Як, то ви не бачили в Добромилі того чи того?". Погляд чіпається за модний новозбудований храм біля пл. Ринок.

Добромильська ратуша з потемнівшим пам'ятником Адаму Міцкевичу.

Трохи далі вузькою вулицею в сторону с.Нове Місто стоїть храм Зіслання Св. Духа 1871.

Далі згодом я бачив ще один храм, але не було часу йти до нього. З центру рухаюся вулицею до польського костелу Преображення XVI-XVII ст.

В ніші його цегляної огорожі побачив скульптуру святого.

Ага, біля цієї ж вулиці не можливо не зауважити місцевий Народний дім "Просвіта"

Біля костелу повертаю ліворуч в сторону с.Мигово. До церкви у ньому кілометрів сім. Ліворуч дороги тече неспокійна Вирва, на якій утворився міні-водоспад.

Перед мостом на початку с.Княжпіль вам нагадають де ви є.

В Княжполі дві церкви: стару деревяну на цвинтарі на поч. 1990-х рр. зайняла православна громада, відповідно громада УГКЦ спочатку поставила тимчасову деревяну каплицю, а згодом збудувала і в 2005 р. освятила мурований храм Пр. Богородиці.

Деревяна церква у Княжполі стоїть паралельно напрямку схилу, відповідно вівтар піднятий на височенький фундамент. Церква виявилася відчиненою, але я навіть і не думав заходити до середини, бо, як правило в такому випадку реакція місцевих на мене прогнозована:) Після Княжполя йду в сторону с.Мигове. Та перед ним маю побачити дер. церкву в с.Велике. Машини по дорозі їздять рідко. Більшість з них - на польській реєстрації. То тут, то там, бачу як кіньми на санях тягнуть на пилорами старі зрізані в горах дерева. Пилорами, до речі, бачив у кожному відвіданому тоді селі. Цікаво, що в цих селах (Княжпіль, Мигово) навіть газ є! Практично всі чоловіки мають щось з камуфляжної форми - співпраця з прикордонниками, одначе... Всі зустрічні дивляться на мене з підозрою і зацікавленням. Я вже придумую, що буду відповідати прикордонникам, які з псом і рацією раптом вискочать з кущів з попередженням: "Ану стояти! Руки за голову! Документи наперед! Церкви приїхав побачити? Ми тобі зараз покажемо церкви!!!". Дійшов до поворту на село Велике. Поки-що ніхто мене не питає хто, звідки, для чого... Переходжу міст через річку. Далі дорога піднімається вгору. Ліворуч бачу новозбудовану невеличку церковцю. Також належить громаді УГКЦ. Деревяна, яка десь там, в селі, знову ж таки під УПЦ КП. Піднімаюся слизькою дорогою. Назустріч повільно спускаються сани, запряжені одним конем. На санях товстезні колоди і сидять двоє чоловіків. Дивляться на мене як на інопланетянина (видно, в таку пору побачити тут чужого ве-е-е-е-личезна рідкість). Думав, зараз почнуть діставати запитаннями. Але, ні, поїхали вниз і постійно оглядалися в мою сторону. З селом Велике (насправді воно реально маленьке!) ситуація така: дорога йде по схилу, а будиночки стоять в долині потоку. Розглядаюся навколо. А ось тобі і на - по ліву сторону на схилі між деревцями бачу, як неспішно біжить справжня лисиця! За останній час я вже вдруге побачив руду бестію в природних умовах (перший раз, як недавно йшов пішки з Розгірчого до Семигинова). Але мене цікавить - де ж стоїть церква? Піднявся дорогою ще вище і на протилежному схилі біля цвинтара побачив її! Тепер питання - як до неї дістатися? Мою постать засікли декілька собак. А тут на біду ще й моя мобілка занервувала - тільки прийшов СМС з вітанням про в'їзд до Польщі (ха-ха, як мене "пустили" до Унії з копією українського паспорта???), як за ним наступний СМС з номерами консульства України, а потім ще один з вітаннями про повернення до України... А собаки далі на мене гавкають. Розумію, що трохи задалеко зайшов. Вернувся. Бачу є сліди вниз до хатів. Йду в долину і думаю, що цього разу місцеві проведуть зі мною допит... Сліди привели до хати. Не до церкви. Я вже думав нагло стукати в двері, щоб запитати дорогу. Але вчасно схаменувся, бо недалеко побачив місток через потік. Знову по снігу дістався мостику, перейшов і зрозумів, що я на місці. Піднімаюся до церкви а тим часом чую недалеко голоси чоловіків. Вони стоять біля хати, повз яку я щойно проходив і дивляться в тому напрямку де я пішов. Розумію, якщо повернуся тою дорогою назад, то доведеться кожному по сто раз пояснювати, переконувати, що я "не верблюд", а то все час. Багато часу. А електричка і маршрутка не чекатиме. Виявилося, що територія біля церкви засипана снігом. Я пішов перший. Взагалі церква цікава двома моментами. По-перше, від стіни вівтаря до стрімкого урвища потоку десь метрів зо два(!), потім знизу я побачив, що земля сповзає, відповідно відстань зменшується. Хтось з тої сторони завбачливо поставив паркан, який вже висить над урвищем. По-друге, в маленькій церковці усього-то два малесеньких віконечка у південній стіні нави! Одним словом, після фотографування, зрозуміло, я почав шукати інший шлях вибратися з долини наверх, на дорогу. Щоб не витрачати часу, я поліз по коліна в снігу прямо по схилу! Захеканий вибрався на дорогу і пішов вниз. На головній дорозі повернув ліворуч в сторону села Мигово. Між іншим, це село, як і сусіднє Катино (Катина) є найзахіднішими населеними пунктами Львівщини! По дорозі назустріч йде молодий чоловік у формі прикордонника і собака поруч. Найкращий захист, як відомо, напад. Я: "Скажіть, коли буде маршрутка на Добромиль?". Він (якось байдуже): "та десь за півтора години...". І пішов собі. Видно, що професіонал - відразу зрозумів, що я не з Афганістану чи Республіки Чад... В центрі Мігово пройшов знову ж таки біля новозбудованої УГКЦ громадою церковці, перейшов потік, зафоткав деревяну (а тепер пластикову) церкву, вернувся на зупинку. Мене все ще ніхто не зупинив, документи не вимагав. Підозріло, так? Чекати годину на маршрутку для мене - то не нормально (якось чекав на Яворівщині, то за десять хв. приїхали дядьки-прикордонники і давай мене "валити" питаннями). Вийшовши за Мигово почув, що позаду їде авто. На щастя, "Вольсваген Гольф" на польській реєстрації зупинився, молодий водій підвіз до Княжполя, звідки я ногами дістався до центру Добромиля. Відчуваю загальну втому... Попри це йду пішки дорогою в сторону Хирова до повороту на село П'ятниці. Маю зафоткати ще там дер. церкву. Йду сільською вулицею цього села вниз і розумію, що десь подібне бачив... Точно, село за плануванням дуже нагадує с.Попелі (Долішні) біля Борислава - з лівої сторони дороги забудова, з правої - потік, за яким також є хати... Село, як і очікував, виявилося довгим. Праворуч побачив новий мурований храм і тут громади УГКЦ. Чомусь думав, що стара дер. церква має стояти поблизу. Але її не видно. Пішов в кінець П'ятниць і ось вона, на пагорбі, оточена деревами і цвинтаром. Бачу, якийсь чоловік на подвір'ї набирає воду і зупиняється. Дивиться на мене не відриваючи погляду. Я повертаю, переходжу через місток і піднімаюся сходами нагору. А спиною відчуваю, що вже не одна, а десь три пари очей нон-стоп слідкують за моїм пересуванням. Навіть якщо б вони зараз почали бігти за мною (ну, з думками "певно підпалити хоче або бомбу підкласти..."), я б все одно зробив хоч одне фото церкви! Я таки зробив фото і не одне. Дивлюся зверху - дійсно з того подвір'я дивляться в сторону церкви троє людей і щось говорять між собою. Чекають на "жертву". Не тут-то було! З цвинтара стежкою я зійшов до залізничного мосту. Того самого, який розділяє село П'ятниці від села з апетитно-зефірною назвою Рожеве. В будь-якому випадку я б не вертався назад на дорогу - для чого робити петлю до мосту, як можна вийти навпростець? Біля мосту гурт чоловіків щось обговорює. Я привітався і питаю коли буде поїзд на Самбір? Кажуть пів четвертої чи навіть трохи скоріше. Зупинка прямо біля мосту. Тим чудом техніки Нижанковичі-Самбір (маневровий локомотив, який тягне два плацкартні вагони) я користувався давніше один раз. Сьогодні буде другий (ноги вже не тягнуть назад на трасу!). Рожеве колись називалося Розенбург. Тут жило небагато німецьких родин. В селі відразу видно старі хати німців-колоністів. І поляки жили. Потім всіх виселили, а сюди завезли українців з нинішньої території Польщі. На сьогодні стоїть в Рожевому невелика каплиця (не рожева) св.Миколи з поч. ХХ ст. в якій відправляють, як розумію, ксьондзи (священники) з Добромиля

Мені чисто заради спортивного інтересу було цікаво чи збереглися там німецькі надгробки. Проте біля каплиці я побачив декілька сучасних памятників та хрестів. Чудово, що маю час до поїзда. Біля вулиці декілька чоловіків ріжуть дерево на дрова. Я до них з питаннями про німців, поховання, історію. Нічого конкретного вони мені не повідомили, натомість чую за спиною голос: "Ви когось шукаєте?". Обертаюся. На подвір'ї, біля брами сусідньої старої (ще німецької) хати на мене дивиться бабця в хустині. Підійшов, переказую, чи десь збереглися німецькі поховання? В процесі вияснилося, що коли німців тут і хоронили, то на цвинтарі за каплицею, але з часом надгробки чи то зруйнували чи що, бо сьогодні там такого не знайти.

Жінка питає для чого мені то, звідки я, чи журналіст, на кого працюю і т.д. Була дуже здивована тим, що мені це просто цікаво. Для більш докладної інформації вирішила кликати з хати чоловіка, який є місцевим (жінку сюди переселили з Лемківщини - чути по акценту). Я протестую, мовляв, для чого людину від справ відволікати. Жінка настояла на своєму. Вийшов її чоловік. Почав розповідати. Його дружина відразу винесла з хати накидку і накрила його плечі - мене чомусь це реально зачепило... Каже, що чоловік трохи хворий. Коли він пішов до хати, почалося інше. Жінка питає мене чи не чув, хто вбив того хлопця в суботу? Я такий здивований кажу, що не можу знати, а що сталося? Отож, в с.П'ятниці останньої суботи (перед початком посту) традиційно була дискотека. На неї прийшов 16-річний Олег Даньків з Добромиля. Після дискотеки він додому не повернувся. Його батьки підняли на ноги всю міліцію. В неділю вони разом з людьми проводили пошуки в селі та навколишній місцевості. Мама, яка мало не збожеволіла від горя (син був один в родині) з відчаю звернулася до ворожки, яка повідомила, нібито її сина прив'язали десь до дерева чи закрили в якомусь підвалі (пивниці). Коли я був в селі, хлопця ще не знайшли. Кажуть, що його нема серед живих. Все через горілку (а в селі інакше не буває). І тут наша розмова повернула в неочікуване русло.

Моя співрозмовниця паралельно згадала про життя свого сина. Нормальний хлопець, добре вчився, всім цікавився, одружився. Але життя в дружиною не склалося. Вона змусила його розлучитися. Він повернувся до батьків. Голос жінки стає щораз тихшим і тремтить як листя восени. Син працював біля дому, трохи підзаробляв на різних роботах. Жінка говорить, що розлучення сильно взяв собі до серця. Почав вживати горілку. Якось жінка пішла до крамниці, приходить додому, а сина нема. Почала кликати і шукати. Заходить до хліву, а її єдиний син ...висить у петлі під стіною. По цих словах бабця як давай плакати, сльози водоспадом. Я, звичайно, в шоці. Пробую її втішати, але вона як в трансі. Щось говорить, що то невістка винна, потім починає себе звинувачувати, мовляв, треба було спробувати його реанімувати (каже, що тоді тіло ще було тепле). Ледве заспокоїлася. Руки щоправда у неї далі тряслися від спогадів, а очі були мокрі.

Питається мене чи я не голодний і щоб зайшов попити гарячої кави. Я починаю ввічливо дякувати і нагадую, що маю йти на поїзд. Жінка не відстає і каже, що має книжку, де є історія Рожевого. Я їй у відповідь, що то іншим разом, бо зараз часу не вистачить. Вона питає коли я приїду. Я чесно відповідаю, що не знаю коли, бо то далеко... Йду на зупинку поїзда. Її слова про сина і запитальний погляд "За що?" далі перед очима. Звук поїзда з-за повороту обриває мої роздуми. Сідаю в перший вагон. Провідникові кажу, що до Самбора. Обмовився, що потім пересідаю на львівську. В результаті мені вибили прямий білет до Львова (економія 6 грн.). Поїзд їде зі швидкістю велосипедиста. Все б нічого, якби у вагоні не їхала з Нижанкович (або Добромиля) група сільських петеушників-відморозків, які дорогою до Скелівки матюкалися на весь вагон (у вагоні їхали і старші люди), включали на всю шансон з мобілок і товклися, як придурки. При тому провідникам на них було наплювати. На зауваження старших відповідно не реагують. Ото і є БЕЗмайбутнє України... По дорозі на цій лінії зупинки у занедбаному стані (окрім Хирова, звичайно). Я встиг зафоткати через сто років немите вікно потяга станцію "Бісковичі", розташовану в якихось джунглях...

Зважаючи, що людей по дорозі було мало, Нижанковичі-Самбір прибув на кінцеву раніше графіку, я почекав майже пів години на електричку Ст.Самбір-Львів, яка досить швидко довезла до вечірнього Львова...

Підсумок: дорога виявилася ніби і не дуже важкою, але вимучила солідно. Надивився, наслухався - вистачає. Прикордонникам тут не попався - і то добре:) А ще краще - плюс до архіву чотири деревяні церкви...
Бюджет на дорогу: маршрутки по Львову + маршрутки міжміські + електрички = 4+5+22=31 грн.

Сподобався пост? То поділіться ним в соцмережах (кнопки під постом)!
 

Гігантський інтернет-архів   "ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ"

 
 ХУДОЖНІ РОБОТИ НА ПАМ'ЯТНИКАХ